До повномасштабного вторгнення Богдан Гвоздяниця з Миколаївщини вивчав історію села Секретарка: організовував екскурсії, записував спогади старожилів і збирав експонати для місцевого музею. Проте у 2022 році чоловік став на захист України й загинув від поранень, отриманих під час виконання бойового завдання на Херсонщині. Сьогодні у музеї, де Богдан був директором, зберігаються його власні речі.
Про Богдана, його службу та останні дні життя військовослужбовця журналістам Суспільного розповіла мати загиблого Лідія, яка продовжує його справу.
Богдан народився і виріс у селі Секретарка. До війни працював директором "Народного музею історії села Секретарки", брав участь у місцевих заходах, долучався до життя громади та досліджував історію села, каже Лідія.
"Ходив, збирав спогади старожилів. Завжди любив спілкуватися, йому більше було так якось до душі спілкуватися з людьми старшого віку, і щось знати нове про історію села, бо спогади людей — вони завжди про щось, як той казав, доведуть якусь інформацію", — говорить Лідія.
Лідія з сином. З особистого архіву Лідії
Попри проблеми зі здоров’ям, каже Лідія, у перші дні повномасштабної війни чоловік долучився до оборони Миколаївщини, а згодом виконував бойові завдання на Херсонському напрямку.
"Він хворів з дитинства, пролапс мітрального клапануЗміна клапана, за якої його стулки під час скорочення шлуночка випинаються або провисають у порожнину передсердя, була така можливість лікуватися — і лікувався, але, коли прийшов час війни, то без заперечень: "Я сказав, що я піду". Він хотів бути разом з людьми, сказав: "Я хочу піти, як і всі, можливо, це моє призначення, тому що не встиг створити родину".
На фронті Богдан був бойовим медиком.
"Коли в останньому бою побратима поранило, йому ногу відірвало, то накладав той джгут, чи як він називається", — розповідає мати полеглого.
"Він старався, щоб у нього все було, і завжди перевіряв у кожного солдата: "У тебе є?", "А тобі не треба таблетки?", завжди, як ота квочка, турбувався про хлопців, бо на фронті, на нулі, "солдат повинен бути завжди здоровим".
Богдан у музеї. З особистого архіву Лідії
У червні 2023 року Богдан востаннє приїхав додому. Через два тижні після відпустки його підрозділ вирушив на виконання бойового завдання на острові Білогрудів Херсонської області.
"У червні 28-го числа він мені зателефонував, казав: "Я тобі, мамо, не буду телефонувати кілька днів, ми йдемо на завдання, потім я зателефоную". У години 4 вечора 28-го вони вирушали, бо телефони залишали, на завдання не брали, то він казав: "Мамо, я вже йду", і я встигла тільки сказати йому: "З Богом, сину", більше слів у нас не було, він поклав слухавку", — розповідає жінка.
Під час виконання завдання група потрапила під обстріл. Богдан допомагав евакуювати поранених побратимів і сам дістав важких поранень.
"Дрон завис, і вони не могли далі рухатися, але, коли пішов дощ, то була благодать. І вже були вони поранені дехто, і Богдан також скрутився, дрон їх добив. Поранення було у черевну порожнину. І було багато локацій, 7 чи 8 було органів уражено, сюди осколками, хлопці самі допомагали йому зупинити кровотечу".
Чоловік під час служби. З особистого архіву Лідії
Після поранення Богдан залишався на позиції до прибуття евакуаційної групи. Побратими надали йому першу допомогу й чекали на можливість переправити його до медиків.
"Коли прийшла допомога, найперше — евакуювали пораненого, важко пораненого, всі думали, що у Богдана легше поранення, і він сказав: "Хай першими їдуть хлопці".
"Богдана забрали тоді у госпіталь, мені ніхто не повідомляв, і сказали батькам не повідомляти, а коли його евакуювали на човен, він одне-єдине просив: "Не кажіть мамі", ну, як дитина", — каже Лідія.
Місце поховання Богдана . З особистого архіву Лідії
У музеї, яким до російського вторгнення опікувався Богдан, нині зберігаються особисті речі, які нагадують про нього, каже його мати.
"Це післявоєнний грамофончик, програвач. Коли діти приходили відвідувати певні заходи або люди, він завжди, хто вперше побував, заводив цей програвач і ставив платівку ще радянських часів, післявоєнних 1947-х, і завжди слухав, бо любив і жалкував, що не навчився на баяні грати, але грав на гітарі", — говорить жінка
Ще одна з таких речей — однострунна гітара Богдана.
"У гітарі залишилася одна струна, всі струни він забрав із другою гітарою, я принесла цю гітару сюди, біля його портрету поклала, бо коли я трогаю ту одну струну, вона щемко відбивається у моєму серці".
Однострунна гітара. Суспільне Миколаїв/Анна Борисюк
Памʼять про Богдана зберігається й у нових проєктах та книгах.
"Були дуже важкі дні, пережити це горе. І по свіжих ранах я почала писати книгу "Розмова з сином", мені хотілося донести, сказати те, що я не встигла йому сказати. Тут є фотографії, тут є вірші, присвячені для нього, такі моменти життя, які я вирвала зі свого серця і поклала на папір", — каже Лідія.
Лідія з книгою «Розмова з сином». Суспільне Миколаїв/Анна Борисюк
У спогадах рідних та знайомих Богдан залишився доброзичливим, усміхненим та завжди готовим прийти на допомогу, каже жінка.
"Запамʼятали як людину неймовірну. Він для мене неймовірний. Я для себе вирішила так, що він вже не належить мені, він належить усім".
