Військовослужбовець миколаївського 501-го окремого батальйону морської піхоти на позивний «Білорус» служить у Збройних силах України 11 років. Він брав участь у боях за Авдіївку, на півдні України та в Курській області РФ. Внаслідок поранення військовий втратив руку та ногу.
Його історію розповіли у пресслужбі 36-ї бригади морської піхоти.
Початок служби та перехід у мінометну батарею
До вступу до лав ЗСУ військовий працював на будівництві. Службу розпочав у навчальному центрі «Десна». Звідти він потрапив до батальйону морської піхоти.
«В Десну приїхали морпіхи. Як зараз пам’ятаю, дощ був, і ми через плац ще бігли, типу: давай запишемося, попробуємо в морпіхах. Нас забрали в бригаду. Але з бригади нам сказали, що ми в новостворений батальйон, який вийшов з Кирчі, 501-й», — зазначає морпіх.
Тоді, як зізнається морпіх, він не планував пов’язувати з армією все життя.
«Молоді тоді масово пішли служити на контракт. На той час це було три роки. І воно потім якось затягнулося. Думаю: та три року відслужу і все. Відслужив три, потім ще на рік, ще на рік, потім женився і затягнуло».
Спершу військовослужбовець потрапив до піхоти, але згодом його перевели до мінометників.
«Попали відразу в другу роту. Піхота по факту. Це вже мобілізовані почали, і оголилася мінометка. Ну і нас, хочеш не хочеш, по наказу — молодий контрактник — і в мінометку. Хотя по началу я пам’ятаю, писав бумаги, рапорта, що я бажаю обратно в піхоту. Один написав — не пройшов, другий написав — не пройшов, третій написав», — розповідає він.
«Білорус» під час служби у війську. 36 ОБрМП
Зрештою військовий залишився у мінометній батареї.
«Я зрозумів, зібрав речі, я перейшов уже доцільно в мінометку і там і лишився. Спочатку номерами обслуги були в мінометах і потихеньку-потихеньку — навідник, командир гармати, головний сержант взводу і до головного сержанта вже батареї по теперішній час».
Втік зі шпиталю, щоб евакуювати строковиків: початок повномашстабного вторгнення
Наприкінці лютого 2022 року «Білорус» перебував у шпиталі після операції. Звідти він вирушив на евакуацію підрозділу.
«Мені треба було робити операцію тоді під рукою. Я навіть не дочекався результату, тому що почалась повномасштабна. Я проснувся, весь шитий-перешитий і, я звідти втік, з госпіталя, буквально на день четвертий, напевно, після операції. Я там зустрівся з Ванькою Бодніченком, позивний «Танк». І він каже, тіпа: поїхали на Бердянськ, вивозить строковиків і техніку, яку ми зможемо туди вивезти», — згадує чоловік.
Він пояснює, що йшлося про строковиків, яких бригада надавала батальйону для несення добового наряду в пункті постійної дислокації, оскільки сам батальйон виконував бойові завдання в зоні АТО.
Добиратися до Запоріжжя довелося в обхід головних шляхів.
«Перші, які проскочили, вже написали, що перехрестя перекриті. Все. Добирайтесь до Запоріжжя вже полями. І ми почали вже полями вибиратися. Там почали вже відновлюватись».
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google 
«Тоді хаос робився. І з цього хаосу треба було якось брати в руки і виконувати просто навіть не бойове завдання, а щось більше. Я не знаю, як це назвати. Потому що бойове завдання ти хоча б знаєш — задачу і ти її виконуєш. А тут просто поїхати забрати людей, причому небойових людей, і вести їх на бойовій техніці», — додає морпіх.
Оборона Запоріжжя
Під час відступу група перетнулася з представниками місцевої Територіальної оборони.
«Багато добровольців, ТрО, які відходили до Запоріжжя. Естественно, ночью ми не знали, хто це, що це. Ну, цивільні люди зі зброєю. Ми їх клали мордою в землю, туда-сюда, ну, щоб теж не стріляти, бо, ну, цивільні люди. Ну, зі зброєю. І ми там, у цьому хаосі обстрілів, вогнем там, ну, як вдень було все», — говорить він.
Після перемовин частина добровольців продовжила відхід, а морпіхи залишилися тримати позиції, щоб не допустити прориву до Запоріжжя.
«Я їм запропонував: допоможіть нам втримати тут, тому що якщо ми зараз всі почнемо бігти, Запоріжжя теж ляже. Там же ж одна горбиста місцевість і прямі постріли на танк. Тобто ми навіть не відійдемо. Я перший раз взагалі побачив, що таке тероборона, яка не на зарплаті, не на чому, просто на характері. Люди дали паспорт, взяли автомат і просто пішли стріляти».
Тоді ж військові знайшли розвідувальний безпілотник «Лелека».
«Потім прибігли там теж два парнішки молодих. І кажуть: «Там в посадці щось світиться». Ми туди, а там «Лелека». Це перші дні «Лелек», навіть, тобто я не знав, що воно таке. Ми знайшли її, там чемодани, комп’ютери, там ну сильно все було, прямо з антеною».
Згодом за безпілотником приїхали представники СБУ. Морпіхи передали техніку в обмін на допомогу в евакуації артилерійського озброєння та особового складу до Кам’янського.
«Ми щотижня міняли підходи»
Батальйон брав участь у боях за Авдіївку, а згодом діяв на Херсонському напрямку поблизу Кринок.
«У нас по факту не було уставщини, комбат говорив «махновщина». Ми роботу виконували так, як ми це бачимо. В інших мінометках, яких я особисто знаю, їх просто клали пачками через те, що якийсь совковий офіцер сказав так стати. Вони стали, бо так книжка пише. Книжка на той час не працювала. Ми щотижня міняли підходи: логістика, забезпечення, вибір вогневих, закопувались — усе по-різному».
Ветеран 36-ї бригади «Білорус». 36 ОБрМП
«Білорус» зазначає, що багато новобранців не розуміли важливості інженерного облаштування позицій.
«Молодь — вона на чутках. Їм здається, що там легше, не треба копати. До мене переводилися з піхоти люди, а через два-три тижні тікали назад. Каже: я за весь час менше прокопав, ніж з тобою за два тижні. А я відповідаю: якщо ти закопуєшся, у тебе є більше шансів вижити від артилерійського чи дронового обстрілу», — наголошує морпіх.
Операція в Курській області
Під час наступу ЗСУ в Курській області РФ мінометна батарея також діяла у передових порядках.
«На Курщині з мінометної батареї я був одним із тих, хто заходив першими. Коли я заїхав в Снагость на пікапі, виходжу на рацію, а комбат каже: «Який Білорус? Що робиш?». Кажу: «Вибираю вогневу». А він: «Ти дурень? Село ще навіть не зачистили!»»
Водночас він звертає увагу на проблеми з інженерним забезпеченням та логістикою під час операції.
«Гнали добре. Було хреново, що ззаду ніхто не укапувався. Ніхто не рив лінії оборони. От поэтому так все швидко і посипалось. Ми зайшли сильно глибоко, до такої глибини, що неможливо було забезпечити логістику».
«Якщо б можливо було забезпечити логістику, рилися ззаду окопи, бліндажі, загородження. Я думаю, ми б там стояли довго. Ну і плюс помогли ж їм, по факту, корейці. Тобто проти «м’яса», аж скільки б ти його не ложив, воно ж все одно пре. Ложили їх там пачками, прямо ротами. Но тим не менш, вони двигались дальше і сильно двигались», — додає морпіх.
Ветеран 36-ї бригади «Білорус» в об’єктиві камери. 36 ОБрМПЖиття після ампутацій
Під час виконання бойового завдання військовослужбовець дістав важке поранення, внаслідок якого втратив руку та ногу.
«Чим скоріше людина стає на протез, тим більше шансів адаптуватися. Якщо понад пів року — шансів мало. Тобі болить, воно муляє, натирає, але ти просто йдеш. Ввечері роздягнувся, впав — нога гуде».
Він розповів, що певний час перебував у стані апатії і пропонував дружині розлучитися. Допомогла підтримка родини та залучення до спорту.
«Спортивні змагання — це взагалі спонтанно вийшло. Я приходив у спортзал втомлений, що жити не хотілося. Але був побратим Жека, у якого також ампутація руки вище ліктя. Він просто побачив, як я тренуюся, і запропонував поїхати на ігри з адаптивного кросфіту. Я побачив, як займаються інші. Це піднімає настрій, ти розумієш, що в тебе не все так погано», — зазначає «Білорус».
Ветеран 36-ї бригади «Білорус» під час спортивних змагань. 36 ОБрМП
Свій досвід військовий використовує для привернення уваги до проблем ветеранів.
«Є така проблема в ампутованих, що вони не хочуть жити. Сім’ї розходяться, знайти собі місце важко. Плюс оце зі сторони: «Давайте ми допоможемо». Воно добре, але коли насідає зверху — навпаки дратує. Ми на своєму прикладі показуємо, що треба пробувати перевчувати і себе, і інших до спільного проживання з повагою одне до одного».
Водночас батальйон залишається для військового важливою частиною життя.
«Я в батальйоні вже 11-й рік. Він для мене як сім’я. Друга сім’я — це ті, хто в полоні чи вийшов з полону. Третя — ті, хто прийшов після повномасштабної. Зараз спілкуєшся з пацанами — хочеться назад. Але з іншого боку: чим я їм допоможу? Битися з ними не зможу. Це не так, як раніше», — розмірковує ветеран.
Зараз своїм головним пріоритетом він називає родину.
«Мрія на даний час — дати дружині те, що я не зміг дати, коли був в армії. У нас не було як такого сімейного життя: батальйон, служба, війна. Ми навіть у відпустку раз на рік ходили».
Читати ще На Березанському лимані виявили незаконний вилов риби на понад 339 тисяч гривень
Читати ще На Миколаївщині через атаку РФ пошкоджена господарська будівля та виникла пожежа
