Від електроінженера до командира екіпажу важких бомберів: миколаївець Артем із псевдо Саур пройшов через бої за Кринки, які він порівнює з висадкою на пляжах НормандіїВисадка у Нормандії (або операція "Нептун") — це наймасштабніша морська десантна операція в історії, що відбулася 6 червня 1944 року., та оборону Мирнограда й Покровська. Нині чоловік проходить реабілітацію у центрі "Superhumans" на Львівщині.
В інтерв'ю Суспільному військовий розповів про свою історію та поділився думками про фронт.
"Росіяни направили на нас кулемет": виїзд зі Снігурівки на початку повномасштабного вторгнення
— Ким ви були в цивільному житті?
— Був електроінженером, закінчив Національний університет кораблебудування. Працював з електромонтажем. Саме перед війною ми з товаришем мали свою справу на двох: монтували натяжні стелі та освітлення. У 2018 році я проходив строкову службу — це була тилова база в Харкові, рота охорони, ми охороняли склади ПММ.
Фотографія з цивільного життя Артема, 2020 рік. Особистий архів Артем
— Як для вас почалося повномасштабне вторгнення?
— Я не одразу приєднався до війська, бо були незавершені справи. Перш за все, потрібно було забезпечити безпеку дружини. У Миколаєві на початках це було нереально, і ми з першого дня опинилися в Снігурівці. Пробули там до початку березня. Потім обстановка стала такою, що росіяни обійшли місто, і дороги на Миколаїв та Херсон вже були зайняті.
— Ви намагалися виїхати зі Снігурівки?
— Так, і було доволі страшно. Ми їхали двома машинами: мої товариші попереду, а я з жінкою, мій друг і його дружина з дитиною — у другій. І в якийсь момент перша машина проїхала, а між нами вклинюється броньована машина "Тигр" — російська розвідка. Вони прикривали ар'єргард своєї колони. І цей "Тигр" направив кулемет на нашу машину.
Ми всі тоді вже бачили в мережі відео про розстріляні машини, про загиблі сім'ї. Ми вп’ятьох просто заклякли від страху. Я акуратно і повільно відкрив двері, висунув руки і прокричав, що в машині діти. Командир росіян дивився на нас з вікна. Я ще раз прокричав. Він махнув рукою — жест був дуже неоднозначний, було страшно. Але вони проїхали далі, давши нам дорогу.
Потім ми побачили величезну колону, яка заїжджала в сусіднє село. Я тоді намагався перерахувати й запам'ятати всю техніку, щоб потім передати нашим військовим.
Зрештою, ми на машині родичів виїхали на захід, переправили жінок, а я повернувся в Миколаїв. До речі, на той Новий рік я освідчився дружині, і ми офіційно одружилися. Бо на війні може статися що завгодно, а потім у лікарні без штампа не доведеш, що це твоя близька людина.
Мобілізація, тил і переведення до морпіхів
— Ви долучилися до лав ЗСУ влітку 2022-го. Якою була ваша мотивація?
— Мотивація піти була проста: перша хвиля добровольців утомлюється, люди отримують поранення, їм потрібна заміна. Я відверто скажу: йти у військо було страшно. Я знав, як воює Росія, цікавився геополітикою, розумів ризики. Але сидіти на місці й ховатися — від цього в мене почалася депресія. Це було морально виснажливіше, ніж піти й ризикувати здоров'ям та життям.
— Куди ви потрапили спочатку?
— У серпні 2022 року мене розподілили до 406-ї окремої артилерійської бригади ВМС. Був у роті охорони на півночі Миколаєва. Тоді Херсон ще не звільнили, і по нас щодня прилітали "Гради" й ракети.
Згодом мене перевели на посаду діловода штабу в продовольчу службу. Півтора року я формував документи, їздив як старший машини за постачанням, іноді розвантажував по 8 тонн води з фур. У нас була чудова молода начальниця, гарний колектив. Але совість мучила. Ти ніби у війську, але відчуваєш, що не залучений достатньо, що робиш мало.
— Ви пізніше стали пілотом дронів. Коли і за яких обставин це відбулося?
— Це був час, коли контрнаступ уже захлинувся навесні 2023 року, відбулася висадка на Кринки. Дуже важка зима для морської піхоти. Грубо кажучи, сили виснажилися, люди почали закінчуватися, тому з ППО та артилерійських бригад військових переводили в морську піхоту.
Артем із псевдо Саур під час військових навчань. Особистий архів Артема
Прийшов наказ Сирського: нам дали вечір на збори, а зранку ми поїхали проходити додаткову ВЛК. Я часто думав про переведення, тим більше тоді почався час активного формування безпілотних підрозділів. У нашій 406-й бригаді цей напрямок теж розвивався. До нас у роту прийшли і запропонували: "Хто має бажання та хист — давайте переводитися, будете літати". Мені стало цікаво: з одного боку, ти ближче до передової, а з іншого — це відносно безпечно.
Я думав стати пілотом ще в 406-й бригаді, але доля склалася так, що після ВЛК мене розподілили до 503-го батальйону морської піхоти. Там усе відбувалося, як у навчальних центрах, куди приїжджають "покупці".
Прийшов сержант, під управлінням якого формувався і вже частково працював взвод безпілотних систем. Він узяв мене до себе. На моє запитання: "А чи є в мене вибір, може, я не хочу?" — він відповів: "Ні, ти нам підходиш, у тебе немає вибору". Я пройшов відносно нетривале навчання з пілотування "мавіка", отримав базу з маскування, і ми поїхали на бойові.
Скидали воду та батончики з БпЛА: Кринки очима пілота дронів
— Ви працювали по Кринках. Як це виглядало з боку пілота дрона?
— Як пляж Омаха у Франції в Другу світову. Ділянка, повністю вкрита вирвами, розкидана цегла замість будівель, сіра від пилу земля і густий ліс, де сидить ворог. А в нас — утримувана вузенька смужка землі на березі.
Я не хотів би опинитися на місці піхоти, бо це надскладна робота — не те що щодо ефективних бойових дій, а просто задля виживання. Починаючи від того, що ти сідаєш в човен, ти на березі, вас можуть спалити на нашому ще. Як ти пливеш в лодці, ти мішень і для мінометів, і для ворожих FPV.
— На вашу думку, що тоді було найважче для наших піхотинців?
— Складність у тому, що там вода, форсування річки. Ти притиснутий до берега. У тебе немає постачання чи підмоги, немає шляху назад. Ти не можеш просто розвернутися, кинути автомат і сказати: “Я за**ався воювати, я йду додому”. У тебе за спиною — річка.
Село Кринки на Херсонщині після бойових дій. YouTube/Бутусов Плюс
Також це величезна складність із постачанням. Доходило до того, що важкі коптери тоді ще не були так розвинуті, тому хлопці з розвідки — "мавікісти" — просто підв'язували до дронів по батончику "Снікерс". Зливали воду з півлітрових пляшок, щоб залишалося десь 400 грамів — бо навіть пів літра для “мавіка” було заважко. І так скидали хлопцям на позиції. А це ж було літо, страшенна спека.
Бої в Мирнограді та Покровську
— Потім ви перейшли на важкі бомбери. Ваш перший досвід з "Вампіром", яким він був?
— Ми заїхали на Донеччину — під Мирноград. Я тоді був за штурвалом. Загалом ми працювали так: командир, пілот і один член наземної команди періодично мінялися ролями, щоб подивитися, хто з чим краще справляється. І якраз мені випав жереб бути пілотом першим.
Ще під час підготовки ми навчилися працювати в парі "пілот — штурман". Моїм штурманом був старший товариш, який до цього служив розвідником, а я летів як пілот. Командир відділення на командному пункті тоді каже: "Ну, хлопці, не підкачайте, комбат дивиться стрім" (сміється).
Черговий запускає стрім, ми споряджаємо дрон, вилітаємо і вмикаємо стрім для командного пункту, руки тремтять. Ціллю був ворожий бліндаж. Наша розвідка побачила, що туди зайшла російська піхота. Пробити накриття снарядом ми б не змогли, тому треба було дуже акуратно покласти його прямісінько під вхід. Висота — 80 метрів, усе так, як нас і вчили на навчанні. Все-таки із задачею філігранно впорались і розкрили накриття вибухом.
— Ви кажете, що тоді перебували в Мирнограді. Чим запам’яталися вам бої на цьому напрямку?
— Були дуже злагоджені дії зі сторони нашого батальйону — піхоти, техніки, БпЛА. Дуже круті штурми. Для мене це було, як кіно: ти дивишся стрім, усе чуєш, бо знаходишся доволі близько.
Ситуація тоді дозволяла працювати з відстані трьох-чотирьох кілометрів. Міномет туди не долітав, тому ми почувалися відносно вільно. Були постійні обстріли "Градами", але головне було — сховатися від них та КАБів. Саме там у мене цей "ступінь піз**ца" почав наростати.
У Мирнограді було ще плюс-мінус безпечно, але траплялися важкі випадки в суміжників. У них штурм видався не дуже вдалим. Якось ми вийшли на вулицю, і нас кличе місцевий мешканець: "Хлопці, допоможіть!" Підходимо, а поруч із ним наш солдат — увесь у крові, рука перебита. Він отримав поранення і на животі повз через посадки до Мирнограда, ледве дістався.
Ми надали йому медичну допомогу. А коли він розповів, що там на позиціях відбувалося — то просто піз**ць. Увечері під'їхала наша машина й забрала його до медиків. Наче живий, відносно здоровий.
Коротше кажучи, у Мирнограді було різне, але ми робили дуже важливу роботу. Потім нас трохи перекинули під Покровськ, на підступи з боку Котлиного — допомагали суміжній бригаді тримати позиції.
Військовослужбовець Артем із псевдо Саур у Мирнограді, жовтень 2024 року. Особистий архів Артема
— Які завдання ваш екіпаж виконував безпосередньо у Покровську?
— Ми набралися у Мирнограді досвіду, і вже коли нас перекинули під сам Покровськ, я б сказав, що це була першокласна робота. Проте дуже інтенсивна. У нас усе було чітко налагоджено: удень відпочиваємо, але обов'язково хтось чергує, залишається на зв'язку та контролює ситуацію на полі бою. А буває, тільки лягли відпочити, як черговий будить: "До зброї, працюємо!". Тільки приляжеш — знову лізуть, лізуть і лізуть.
Там у росіян був дуже стрімкий наступ, вони задіяли багато живої сили та техніки. Але завдяки активній боротьбі наші топові підрозділи впоралися з цією навалою і відбили її.
Далі ми знову повернулися до Мирнограда. На нашому відтинку ситуація ніби заспокоїлася, але на схід від міста стався прорив у бік Добропілля. Умови почали ускладнюватися, адже ворог узяв під контроль шляхи заїзду. Наші ближні тили вже контролювалися дронами, тому логістику довелося відтягувати назад. Самі заїзди в місто стали вкрай небезпечними.
Під час нашої першої ротації ми базувалися аж на виїзді з міста в бік ворога. А під час другої заїхати туди було вже неможливо: постійно залітають "мавіки", баражують ворожі FPV. У них там є своя зона відповідальності, яку вони патрулюють. Побачили нашу техніку чи живу силу — вразили. Нічого не знайшли — б'ють просто по тому, що сподобалося. Навіть по будинках із цивільними.
— Як присутність місцевих жителів у прифронтових містах впливала на роботу вашого підрозділу?
— Мене дуже вражала кількість цивільних, які залишалися в Мирнограді. Це справді дивно. Під час другого заїзду ми прибули пізно ввечері, вночі розкладали позицію, робили пробні вильоти (перевіряли, куди дістаємо), налаштовували обладнання. Бойових вильотів тієї ночі не було — суто облаштування побуту, бо ми знали, що заїхали надовго.
Аж раптом чуємо: десь у п’ятиповерхівках працює генератор. Думаємо, напевно, суміжники, треба буде з ними сконтактувати, розпитати, що тут і як. Розуміти ситуацію від сусідніх підрозділів дуже важливо, щоб коригувати власні дії на землі. Зранку пішли в той бік, а там, виявляється, магазин працює! Ми туди ледве доїхали на машині через загрозу FPV, а місцеві не соромляться: ганяють на мотоциклах чи якихось "жигулях".
Працювати, коли в місті стільки цивільних, було вкрай важко. По-перше, ми летимо з бойовим навантаженням. Наземна група заряджає дрон, знімає запобіжник і все — він стає небезпечним. Буває помилка контролера: замість того, щоб під час зльоту піднятися вгору, дрон може різко полетіти вбік. І якщо поруч хтось буде, станеться біда.
Тому, коли я згодом став командиром екіпажу, у мене було залізне правило: давати команду про готовність дрона до зльоту можна лише тоді, коли всі спустилися в укриття, нижче рівня землі.
— Якою була динаміка боїв на Мирноградському напрямку? Як швидко змінювалася ситуація для вашого підрозділу?
— Виникають нові ситуації, до яких життя тебе не готувало, і стає все гірше й гірше. Гірше з постачанням, гірше з пілотуванням.
Військовослужбовець Артем із псевдо Саур поруч із стелою Донецької області. Особистий архів Артема
Під час першого заїзду в Мирноград втрата одного дрона припадала десь на 50–100 вильотів. Другий заїзд під Покровськ — втрата на 50 вильотів. А потім дійшло до того, що можна було втратити дрона вже на першому вильоті, або зробити максимум 20.
Усе через ворожі FPV, які почали масово протидіяти нашим безпілотникам. Почалися реальні повітряні баталії. Іноді ми бачили й розуміли, що ворожі пілоти нас помітили. І тоді починаються оці танці: набір висоти, зміна курсу, маневри, щоб вони втратили нас із поля зору. Втекти було важко: іноді вдавалося, іноді — ні.
І все, стало неможливо ні забезпечити нас, ні нам працювати. Тобто виліт — я міняю спалену злітку. Ще виліт — знову міняю спалену злітку. Зрештою, кажу: "Все, зліток більше немає". Там розбомбили, там спалили, все навалилося. Нам кажуть: "Переносьте позицію в Покровськ із Мирнограда”.
— І як саме ви переправлялися до Покровська через постійні обстріли?
— Ми йшли пішки і несли з собою все майно на садових тачках. Одне діло — пронести тачки 300 метрів між позиціями в населеному пункті. А пройти дорогою, яка є єдиною транспортною артерією і постійно проглядається та прострілюється ворожими засобами, — це просто капець.
Зібрали волю в кулак, дочекалися дощової погоди, поскладали все-все на чотири садові тачки і пішли. Перші 200 метрів — ламається перша тачка. Просто через те, що ми туди нагрузили. У нас було дев'ять комплектів батарей. Один комплект — це 10 кг. Тільки батареї важили 90 кілограмів! Плюс генератор, EcoFlow, антени, все для керування та для наземної групи.
— Тобто евакуація позицій та десятків кілограмів обладнання відбувалася буквально вручну?
— Так. Єдине, я сказав, що боєкомплект я не потягну. Потім знайшли йому застосування: просто віддали БК на іншу позицію, вони відбомбили по росіянах, усе як має бути. Добро не пропало.
Спочатку ми йшли трасою. Пройшли — відпочили, пройшли — відпочили. Робили так: двоє йдуть, двоє стоять напоготові. Йшли так, щоб бути в полі зору одне одного, не більше 100 метрів розриву. Ті, хто пройшов, відпочивають, інші двоє йдуть.
Ці тачки торохтять, шумлять так, що навіть за дощем нічого не чути. У дощ FPV-дрони літають менше і бачать гірше, але це не означає, що їх немає чи вони сліпі. Чотири військових посеред траси — ніфігова собі ціль. Тим більше ми бачили спалену техніку і наземні дрони з майном по всій трасі.
А далі за картою була пересічена місцевість, потім — залізниця. Траса теж дуже добре проглядалася. Далі — кладовище і сам Покровськ. Словом, усе як треба, є де прилягти. Була десь третя година дня. Я порадився з побратимами і наполіг, що ми точно маємо здолати цю відстань сьогодні. Пішли маршрутом, який планували заздалегідь.
Раптом запрацював наш міномет. І вже через 10 хвилин ми почули, як на нього одна за одною полетіли ворожі FPV-шки. Поруч якісь суміжники відстрілюються від когось чи від чогось. Ти йдеш і думаєш: "Єб**ь, куди я попав? А ти ще й з цими тачками".
Я за натурою інтроверт. Але армія виховує. І якщо ти хочеш рости по службі, треба розвивати в собі лідерські якості. Це надзвичайно важливо, і саме це допомогло мені вижити в тій ситуації — виконати задачу і перенести позицію в інше місто вручну.
Про справедливий мир і роль дронів на фронті
— Спираючись на ваш досвід, якою, на вашу думку, сьогодні є роль дронів на війні? Чи підтримуєте тезу, що нині "війна дронів"?
— Дрони вирішують багато, без них зараз не було б оборони. Більшість ключових уражень завдається саме дронами. Але, як я вже казав, уся ця робота направлена на підтримку піхотинця, щоб забезпечити йому можливість перебувати на позиції та контролювати те, що відбувається навколо.
Військовослужбовець Артем із псевдо Саур. Особистий архів Артема
Не дати підійти ворогу, дати можливість пересуватися своєму побратиму. Тобто без людей нічого не робиться. Лише фізична присутність живої людини визначає контроль над територією. Хоча так, зараз ні логістика, ні розвідка, ні ураження без дронів неможливі.
Ми масово перейшли до дронів не тому, що ми такі професійні в технічному плані. Ми прийшли до цього через брак — людей критично не вистачає. Також є нестача дорогої зброї, як-от керованих ракет чи авіації, як у НАТО. Це був вимушений крок.
Але те, як наші війська, наша країна пристосувалися до цієї війни — просто вражає. Ми, як країна, як Збройні сили, як фахівці технічного напрямку, зробили щось нереальне. Я пишаюся тим, що став частиною цього. І навіть зараз я анітрохи не шкодую про шлях, який пройшов.
— Яким ви бачите справедливе завершення війни?
— Як казав Дмитро КорчинськийДмитро Корчинський — український політик, громадський діяч, письменник, та журналіст-телеведучий, публіцист. Засновник та беззмінний лідер політичної партії «Братство». Співзасновник УНА-УНСО. Кандидат в президенти України 2004.: "Мир — це не відсутність війни, мир — це відсутність Москви". Я не його фанат, але з цим згоден. Проте, якщо дивитися на реалії, як все зараз складається, то це неможливо.
Без людей справедливого миру не буде, на жаль. Всім українцям треба об'єднатися. Багато хто залучений у цю боротьбу, але чимало людей залишається осторонь. Є такі, що взагалі не стежать за ситуацією. У них є всі умови, є можливість переїхати в західні регіони країни, відчувати себе в безпеці й навіть не зважати на повітряні тривоги — просто жити своє життя, кайфувати. На жаль, такі люди є.
Про обставини поранення та подальше лікування військового читайте незабаром у другій частині інтерв'ю.
Читати ще «Я не мав права сидіти вдома»: історія військового з Миколаївщини, який воював на Донеччині та Курщині
Читати ще Стріляє з лука наосліп: миколаївський ветеран опановує спорт під час реабілітації у Львові
