Житель Кривого Озера, що на Миколаївщині, Василь Фадєєв з початком повномасштабного вторгнення добровільно став на захист країни. Через рік і місяць загинув на Запорізькому напрямку.
Історію загиблого кореспондентам Суспільного розповіла його мати Тамара.
Василь Фадєєв народився і виріс у селищі Криве Озеро. Після закінчення школи здобув фах кухаря-кондитера в місцевому ліцеї.
«Служив він у Львові, в Національній гвардії. І в грудні він прийшов з армії, і почали робити документи, він мав їхати за кордон на роботу. І в лютому почалась війна», — каже жінка.
Василь Фадєєв. З особистого архіву Тамари
У грудні 2022 року Василь добровільно вступив до тероборони, а згодом у складі 118 окремої механізованої бригади вирушив на фронт. Рідні просили його залишитися вдома, однак він рішення не змінив.
«Ну, що ми не просили. «Я піду — і все! Як я не піду, то хто піде?« Вже як він пішов служити на війну, служив він у Запорізькій області, він казав: «Мамо, не дай бог вони дійдуть сюди, ти щоб знала, що вони там робили з мирним населенням».
Тамара Фадєєва. Суспільне Миколаїв/Анна Борисюк
До війни Василь розмірковував над вибором майбутньої професії, обираючи між кухарем і тренером, а також планував створити сім’ю.
«Він думав, що у нього все життя попереду: і тим він хотів бути, і тим, і вчитися, може, піде, але все перебила війна. Він вважав, що от закінчиться війна, тоді будемо думати щось про мирний час, а поки були плани якісь, були якісь мрії, дівчина була, з якою планував одружитись, а війна забрала все», — розповідає Тамара.
Востаннє рідні бачили його під час короткої відпустки.
«Приїжджав він у листопаді, перед Новим роком, на тиждень, відпустку йому дали за весь рік. Він приїхав, побув, і ми відправили його. Він нічого за фронт не розповідав: як там, що — дуже важко».
Василь Фадєєв. З особистого архіву Тамари
Після останнього бойового виїзду Василь перестав виходити на зв’язок. Рідні шукали інформацію через побратимів.
«Ми оце чекали, поки щось там обʼявиться, а потім знову зателефонували до тих хлопців, а вони сказали: «Їх знайшли, є загиблі, є поранені, серед кого ваш — ми не знаємо». Я навіть тоді думала, що він серед поранених», — згадує мати загиблого.
Василь загинув 28 січня 2024 року. Після його загибелі побратими розповіли матері, що він неодноразово рятував їх під час виконання бойових завдань.
«Хлопці, що служили з ним, розповідали, що в нього якась чуйка була, ми, кажуть, не раз виходили з таких передряг, що звідти люди живими не виходять. Він, говорять, нас водив якимись такими кругами і виводив всіх без єдиної царапини. І ось так одного разу — і одразу насмерть».
Місце поховання військовго. Суспільне Миколаїв/Анна Борисюк
Мати згадує сина як спокійну та добру людину. Каже, він легко знаходив спільну мову з людьми й завжди був готовий допомогти.
«Він любив дітей, любив тварин, він ніколи не сердився, ніколи не сварився, все переводив у жарт», — говорить жінка.
Зараз мати говорить із сином удома і на кладовищі. Каже, найбільше хоче, щоб війна закінчилася, а загибель українських військових не була марною.
«Буває — плачу. Колись плакала кожного разу, коли приходила на кладовище, зараз трохи я тримаюся. Стараюсь не плакати, стараюсь часто не ходити».
Посмертна нагорода. З особистого архіву Тамари
«Хочеться, щоб ця війна скоріше закінчилася, щоб менше мамів таких, як я, дружин, дітей, сиротів», — говорить Тамара.
Василя нагороджено нагрудним знаком «Ветеран війни — учасник бойових дій» та посмертно орденом «За мужність» III ступеня.
