З вересня 2022 року на Миколаївщині волонтери «Добробату» відновлюють пошкоджені російськими обстрілами будинки, лікарні й навчальні заклади. Куратор миколаївського підрозділу Юрій Осіпов розповів, наскільки важко формувати команду, про неприємні ситуації під час роботи, розлучення, травму, а також про те, яким бачить майбутнє організації.
Детальніше про це кореспондентам Суспільного розповів Юрій Осіпов.
— Як для вас почалося волонтерство і коли долучилися до «Добробату»?
— З початку 2022 року ми всі розуміли, що потрібно доєднатися: або боронити, або допомагати, або волонтерити. Тому я почав свій волонтерський рух у 2022 році. А саме з Київської області, де відновлювали Бучу, Гостомель. І там «Добробат» почав активно працювати як допомога ДСНС. Я це побачив через інтернет, через телеграм-канали, долучився і, так скажімо, почав із Київської області.
— Скільки ви там працювали? Що найбільше запам’яталося?
— Декілька місяців. Масштаби руйнувань, бо ми такого не бачили взагалі. І ми розуміли, що роботи дуже багато, і люди долучалися. Тому цей порив людей, які були готові допомагати, мабуть, давав надію іншим, що все буде добре.
— Ви самі з Березівки, це Одеська область, але стали куратором саме миколаївського «Добробату». Як так склалося?
— «Добробат» почав поширюватися по всій державі, по всіх регіонах. Тому, так як в мене є якийсь досвід праці з людьми і у будівництві, сказав нашому керівництву, що є можливість, так як я недалеко проживаю від Миколаєва. Миколаїв був такою, мабуть, найбільшою проблемою для окупантів, і він зазнав дуже багато руйнувань. В мене була можливість сюди приїхати, почати працювати, і я тут вже п’ятий рік.
Керівник «Добробату» Юрій Осіпов. Суспільне Миколаїв/Ірина Олехнович— Наскільки важко набирати волонтерів та мотивувати їх до роботи?
— «Добробат» висвітлює те, що робить. І коли люди бачать це в Telegram-каналах, на сайті, багато чують про нас — ще якось мотивувати людей не потрібно, потрібно просто робити, вони бачать, що ти щось робиш, тому долучаються. Якщо ти допомагаєш сам, то вже люди це бачать, і вони вже будуть допомагати і тобі. Тому такі люди, які отримують від нас допомогу, починають працювати і теж беруть участь у відновленні свого житла.
«Хтось приєднується, хтось вже не може, бо пішов воювати. Тому зміна завжди є, і немає такої стабільності, що люди постійно одні й ті ж. Але є кістяк, який дійсно зі мною вже працює більш ніж 4 роки, тому я дякую цим людям, які не залишають і допомагають, навіть не зважаючи на те, що вони працюють на своїх роботах. Вони долучаються, вибирають якийсь час. Тому в «Добробаті» завжди кажуть: «Задонать свій час», а гроші донатити потрібно вже далі — це на ЗСУ і на все, що потрібно для нашої оборони».
— Від самого початку 2022 року, коли ви почали працювати на Миколаївщині, чи багато тих людей, які з вами починали, залишились зараз?
— Скажу, мабуть, ще раз, що люди змінюються, але є такі, знаєте, моменти, що приїжджають волонтери з інших країн. Ось я мав зустріч з волонтером, який приїжджає завжди зі Швеції. Він допомагає, приїжджає, так скажімо, на декілька місяців, допомагати саме по Миколаєву. В нього чомусь зацікавленість до Миколаївської області. Йому подобається наш колектив, наш кістяк, який працює, тому волонтери доєднуються і також змінюються. Якось так. Я знаю, безпосередньо доєднувалися з допомогою і чехи, і німці.
Юрій Осіпов. Особистий архів Юрія— Як загалом ця співпраця складалася?
— Волонтери працюють майже в кожному регіоні нашої держави. Це більш ніж 14 регіонів взагалі зараз. І є волонтери — американці, німці, поляки, шведи. Їх дуже багато в кожному регіоні. Я особисто можу сказати про свій регіон, але я знаю, що дуже багато працюють в сумському, харківському і київському «Добробаті», дуже багато приїжджають з-за кордону. Є навіть волонтери, яким по 70 років. Є волонтери, яким по 11 років. У мене таких волонтерів не було, є дівчата, які допомагають.
Ми розуміємо, що допомогти може не лише людина, яка має досвід. Людина, яка може розбирати завали, не потрібно великого досвіду або навичок. Тому ми це все покажемо, розкажемо, залучимо, є навіть інструменти. У нас є партнери, які допомагають інструментами, матеріалами і одягом для волонтерів.
— Що мотивувало іноземців долучатися до вас? Що найбільше їх вразило тут на Миколаївщині?
— Мабуть, те, що ми боремося. Це найголовніше. Ми розуміємо, навіть якщо я дивлюся новини, інколи там показують, як в Росії сталася криза по пальному — і вже хаос. У нас такого немає. Бачите, ми об’єдналися, ми це вирішуємо. Ми вирішуємо все поетапно. Тому ми даємо відчуття боротьби, що якщо зупинимось ми, то це дійде вже до них. Й іноземці це розуміють, вони приїжджають, борються разом з нами, щоб це не перейшло на їхню територію.
— Що найбільше мотивує людей долучатися до волонтерства зараз? Чи використовуєте ви додаткові способи заохочення? Адже волонтери працюють добровільно й безоплатно. Що допомагає їм залишатися у команді та продовжувати свою роботу?
— Особисто скажу, по своєму регіону, я, мабуть, і не розумію, як можна допомагати на користь собі якось. Це від серця. Тому ті люди, які приїжджають з-за кордону — я не дивуюся, що людина приїхала десь за півтори тисячі кілометрів, допомагає. Бо я розумію, що це така людина, як і я. Тобто її поклик серця.
— Ви згадували про пальне. А де берете гроші, аби поїхати в якесь село на Миколаївщині?
— На початку я використовував власні заощадження, які накопичив за кілька років, і самостійно забезпечував пальним. У мене була така можливість, оскільки я мав невеликий бізнес. До допомоги також долучалися місцеві підприємці та знайомі. Наприклад, мій друг не міг приїхати й допомагати особисто, але міг забезпечити нас пальним на два-три дні.
У місці, де я проживаю, у мене багато знайомих. Люди бачать нашу роботу, її прозорість і те, що ми робимо все щиро. Ті, хто отримав допомогу, також потрапляють у наші відео та дякують за підтримку. Ми фіксуємо, кому допомогли, і формуємо базу даних. Якщо зателефонувати цим людям, вони можуть підтвердити, де і коли ми приїжджали та надавали допомогу.
«Наприклад, у деяких людей пошкоджені будинки. Ми розуміємо, що зараз держава зосереджена передусім на боротьбі з агресором, тому не завжди може одразу допомогти законсервувати пошкоджене житло. Цим займаються волонтери та організації, подібні до нашої. Ми допомагаємо законсервувати будинки, щоб вони могли простояти ще кілька років і згодом їх можна було відновити за програмою «єВідновлення» або за кошти донорів. Людина, наприклад, літня жінка, чий будинок пошкоджений, розуміє, що навіть якщо її рідні зараз на фронті, є люди, які можуть допомогти. Йдеться не лише про продукти харчування, а й про консервацію будинку, щоб зберегти його до моменту відновлення».
Відновлення будинку в Партизанському у травні 2023 року Суспільне Миколаїв/Назарій Рубаняк 
Волонтери Суспільне Миколаїв/Назарій Рубаняк 
Волонтери під час робіт Суспільне Миколаїв/Назарій Рубаняк 
Юрій під час робіт з відновлення будинку Суспільне Миколаїв/Назарій Рубаняк — Як загалом люди до вас звертаються? І якщо багато заявок, як визначаєте пріоритетність того, кому допомогти спершу?
— У нас є сайт, де людина може вибрати свій регіон, долучитися до «Добробату» або подати заявку на допомогу. Якщо заявка стосується Миколаївщини, після її опрацювання в Києві інформація надходить мені в Telegram. Я бачу, хто потребує допомоги. Людина може завантажити на сайт фотографії пошкоджень і зазначити, якої саме допомоги потребує. Ми визначаємо, кому допомогти насамперед.
«За можливості ми допомагаємо всім. Наприклад, можемо взятися за консервацію школи, яка навіть не працює, якщо розуміємо, що без цього за кілька років її кілька поверхів можуть обвалитися. Тому ми працюємо з різними об’єктами. Це масштабна робота з консервації пошкоджених будівель і відбудови країни».
— Чи бували якісь курйозні випадки? Наскільки люди вдячні загалом за вашу роботу?
Ми ж розуміємо, що дійсно є в країні дуже цікаві люди, які, мабуть, трохи іншого погляду. Вони багато чого не бачать і вважають, що агресор — це, мабуть, не ворог. Дійсно є такі люди.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google 
Відсотків, мабуть, 10 є, які не дуже дякують, але є 90 відостків, які завжди дякують і кажуть, якщо б не хлопці, то ніхто інший просто не зміг би це зробити. Бо дійсно, якщо ти приїжджаєш в село, ти розумієш, що там або вже похилого віку люди проживають, або є той, хто не може навіть зробити дах, затягнути плівкою.
Є організації, які приїхали, відразу роздали необхідні матеріали: плівку, рейку і тому подібне, але ж потрібно це зробити. І також людина, яка отримала, повинна за якийсь термін прозвітувати. Тому є такі організації, як «Добробат», де ти звертаєшся або стаєш волонтером.
«У нас були випадки, коли люди спочатку отримували допомогу, а згодом самі ставали волонтерами. Один із таких волонтерів працює з нами вже понад чотири роки. Його будинок зазнав значних руйнувань унаслідок кількох ударів ракетами С-300. Чоловік думав, що відновити житло вже неможливо. Спочатку ми законсервували будинок, а згодом реалізували невеликий проєкт допомоги жителям Миколаєва: залучили кошти й відновили його житло. Зараз чоловік живе у відремонтованому будинку. Спочатку здавалося, що будинок не підлягає відновленню, але нам вдалося це зробити. Місцева влада подякувала нам і побачила результат роботи «Добробату». Ми не обіцяємо — ми робимо».
— Але розкажіть про ці 10 відсотків все ж таки, які не дуже вдячні за вашу роботу. Чому так стається? Наскільки це демотивує волонтерів?
— Мабуть, деякі люди вважають, що їм усі щось винні, і чекають, що держава має все зробити за них. Але я вважаю, що потрібно починати із себе, показувати результат своєї роботи й відстоювати власну позицію. Країна має постійно заявляти про себе, щоб про неї знали у світі. До повномасштабної війни багато держав, мабуть, навіть не чули про Україну. Зараз вони знають, хто такі українці.
Попри те, що Україна невелика порівняно з Росією, ми даємо відсіч агресору, залучаємо донорів і реалізуємо різні проєкти. Зараз у Миколаєві та Херсоні втілюють багато проєктів, зокрема масштабних. Ми показуємо, що українці здатні боротися й відновлювати країну. Люди, які мають інші погляди, є в кожному регіоні, і ми це розуміємо.
— Тобто як це відбувалося? От приїжджаєте ви на локацію, що такі люди вам говорять?
— Люди не завжди одразу висловлюють свою думку. Буває, що ти допомагаєш, відновлюєш будинок, а згодом людина каже: «Ми чекаємо, що війна закінчиться, але вважаємо, що росіяни — наші брати. Ми вважаємо, що держава діє неправильно, можна було домовитися». Але як можна домовитися з тим, хто в тебе стріляє?
У мене не було ситуацій, коли я сперечався з такими людьми. Проте є ті, хто спочатку отримує допомогу від волонтерів, зокрема тих, які приїжджають з-за кордону, а потім заявляє, що ми зобов’язані це робити. Ми ж допомагаємо за покликом серця. Шкода, що волонтери чують такі слова, адже це знижує їхню мотивацію. Водночас близько 90 відсотків людей справді вдячні за допомогу. Деякі з них досі стежать за нашою роботою, підписуються на наші сторінки та залишають коментарі.
«Наприклад, ми працювали у Снігурівці, де був пошкоджений багатоквартирний будинок приблизно на 25 квартир. До нас звернулася місцева жителька, вчителька, яка сказала, що бачить нашу роботу, але не знає, чи зможемо ми допомогти, адже обсяг робіт дуже великий. Згодом нам вдалося залучити кошти, приїхати й відновити будинок. Ми були першими, хто не просто законсервував його, а виконав капітальний ремонт покрівлі».
У кількох квартирах ніхто не жив, оскільки їхні власники виїхали до Росії. Вони залишили житло, і, здавалося, їх не турбував його стан. Проте внаслідок обстрілу постраждали й сусідні квартири. Якщо в даху залишається великий отвір, руйнування можуть поширитися на всю будівлю. Тому ми відновили покрівлю. Відтоді минуло вже понад три роки, але жінка й досі дякує нам і коментує наші дописи.
«Я вдячний усім, хто долучився до цієї роботи. Пам’ятаю кожного, хто тоді приїхав, і те, як ми працювали за сильного вітру та в холодну погоду. До роботи долучилася й місцева влада — надала кран, який підняв матеріали на дах. За два дні ми відновили приблизно 500 квадратних метрів покрівлі».
— Ви згадали про позитивні кейси, а чи можете назвати один приклад негативного, коли людина навпаки писала або всюди розповідала, що щось їй не сподобалося, що щось ви десь недоробили і так далі?
— Була ситуація, коли ми накрили дах багатоквартирного будинку. Після завершення робіт люди подякували нам і накрили стіл, щоб хлопці могли перекусити. Під час цього один із мешканців розповів, що приїхав із Росії, раніше працював на нафтовому заводі або в пов’язаній із цією галуззю сфері, а під час окупації готував їжу для російських військових.
Він сказав, що йому було шкода окупантів, які перебували за будинком, тому він готував їм кашу, а вони допомагали йому. Це сталося вже після того, як ми завершили роботу. Чоловік, мабуть, зрозумів, що не варто було цього говорити, адже ми всі почули його слова.
«Після цього між нами виник конфлікт, тому що я не можу спокійно слухати такі речі. Інші мешканці теж чули його слова. Раніше він ніколи не висловлювався так відверто, хоча жив із ними по сусідству. Я не знаю, де цей чоловік зараз і чи продовжує він жити в цьому будинку. Можливо, він уже виїхав до Росії або ним зацікавилися відповідні органи. Я переконаний, що людям із такими поглядами не місце в нашій державі».
— Я пам’ятаю, що один із будинків у Первомайському ви відновлювали за гроші, зібрані на танго-фестивалі в Нідерландах. Розкажіть конкретніше про цю історію. Як це взагалі організувалося?
— Ми приїхали до Первомайської селищної громади, поспілкувалися з місцевою владою та оглянули пошкодження. На околиці громади жила жінка, будинок якої зазнав значних руйнувань унаслідок російських обстрілів. Оселя була майже повністю знищена: стіни потріскалися, даху не було. Жінка мешкала в невеликій літній кухні, оскільки розуміла, що відновити будинок буде складно. Згодом з’явилася можливість зібрати кошти й відновити одне з пошкоджених помешкань. Так я випадково дізнався про цей будинок, приїхав, оглянув його та зрозумів, що ми можемо взятися за роботу.
«Ми закупили всі необхідні матеріали, а місцева влада допомогла з їхнім прийманням і розвантаженням. За кілька днів ми виконали основні роботи з відновлення покрівлі. Після цього я там довго не був, хоча хотів би приїхати й подивитися, як зараз живе ця родина. Ми накрили дах майже повністю, за винятком кількох кімнат, де не було самого перекриття. Знаю, що в жінки є син, але, можливо, він уже служить у війську. Минуло кілька років, тому планую якось навідатися й дізнатися, як вони поживають».
Відновлюють будинок в Первомайському (нині Заводському) за гроші зібрані на танго фестивалі в Нідерландах Суспільне Миколаїв/Назарій Рубаняк 
Відновлення будинку в грудні 2023 року Суспільне Миколаїв/Назарій Рубаняк 
Волонтер під час відновлення будинку Суспільне Миколаїв/Назарій Рубаняк — Через що бували непорозуміння? В будь-якій роботі це можливо, це точно буде, але от хотілося б почути від вас.
— Мабуть, люди вважають, що волонтери отримують зарплату за свою роботу. У мене був випадок, коли староста села звернувся до нас із проханням допомогти жителям. Ми тісно співпрацюємо зі старостами: вони повідомляють про людей, які потребують допомоги, а ті залишають заявки. Одного разу нам повідомили про будинок, який нібито потребував відновлення. Я був упевнений, що допомога там справді потрібна. Ми зібрали команду з приблизно 14 людей і приїхали на місце. Оглянувши будинок, я побачив, що він цілий, лише бракувало кількох коньків на даху.
«Я пройшовся подвір’ям і побачив хлопця, який щось робив. Запитав у нього, де розташований пошкоджений будинок, про який нам повідомили. Він указав на цей. Я пояснив, що будинок цілий, і запропонував поїхати до сільради, щоб знайти інший об’єкт для допомоги або вирішити, що робити далі».
Тоді з будинку вийшла бабуся й запитала, куди ми їдемо. Я пояснив, що в її оселі немає значних руйнувань, а є люди, які потребують допомоги більше. Вона обурилася: «Як це все ціле? У мене кількох коньків немає. Ви вже приїхали, тож вилазьте й робіть».
«Я відповів, що ми допомагаємо добровільно й оцінюємо, де наша допомога найбільш необхідна. Якщо є значні руйнування, ми це бачимо. У цьому випадку будинок був цілий. Проте жінка вважала, що якщо сільрада направила до неї волонтерів, то ми зобов’язані виконати роботу, навіть якщо пошкодження незначні й не пов’язані зі значними руйнуваннями. Ми волонтери, а не раби.
Це дуже неприємна ситуація, коли 14 людей приїжджають із готовими до роботи інструментами, витрачають пальне, беруть із собою їжу й відводять на це цілий день, але зрештою не можуть допомогти тим, хто справді цього потребує. Адже за цей час допомогу міг би отримати хтось інший».
Мені здається, люди не завжди розуміють, хто такі волонтери й на яких умовах ми працюємо.
— Я знаю, під час однієї з таких робіт, безпосередньо на даху, ви впали і отримали травму. Розкажіть про цю ситуацію і як довго відновлювалися?
— Ми виїхали допомагати літній родині. Донори надали будівельні матеріали, а місцева влада доставила їх на місце. Це було ближче до Херсонщини. Під час роботи почався незрозумілий обстріл. Я стежив за небом, щоб побачити, чи не летить дрон або щось інше. Коли пролунала повітряна тривога, я відволікся й упав із даху приблизно з шестиметрової висоти на бетон.
«Я зламав ліву руку — було близько п’яти переломів. Кістку сильно розтрощило, її довелося буквально збирати по частинах. Мені зробили кілька операцій. Також я травмував ногу, де було кілька переломів. Зараз кістка зміщена, тому я можу ходити лише дві-три години, після чого потрібно кілька годин відпочивати, бо нога набрякає. Ця травма залишиться зі мною на все життя. Це був неприємний досвід, але він залишився в минулому».
Головне, що після цього я не припинив працювати. Кілька місяців я лікувався в одеській лікарні, а потім ще кілька місяців відновлювався вдома. У цей час ми продовжували відновлювати сьому гімназію в Миколаєві. Я приїжджав туди на милицях і керував роботою хлопців, які встановлювали вікна.
«До нас також приїжджали волонтери з Чехії. Я дуже вдячний їм за те, що вони приїжджають, бачать нашу боротьбу й долучаються до роботи. Навіть після такої травми ми продовжували працювати. Це був складний період, але він завершився, і розпочався новий етап».
— Хто вас підтримав?
Наша організація — ми завжди піклуємося про своїх волонтерів. Багато хто телефонував, на лікування теж допомогли, збиралися. Тому дуже їм вдячний і родині вдячний. В той момент в мене було вже інше життя, бо я розлучився і зараз вже живу з дружиною, від якої теж вже маю хлопчика, якому 2 роки. Вони мене підтримували з початку, як от я отримав травму.
— Наскільки ця зміна в житті колосально повпливала на подальші ваші кроки?
— Скажімо, кожен отримав досвід від війни, взагалі для себе щось нове відкрив. Так і в мене. Я взагалі зараз розумію, що зовсім інша людина, ніж був до війни. Це, мабуть, на відсотків 70 в країні все змінилося.
— Як ви реагуєте на негативні коментарі на адресу волонтерів, наприклад, що ви нібито приїхали лише заради піару або що замість волонтерства мали б бути на фронті? Що допомагає вам не втрачати мотивацію та продовжувати свою роботу попри таку критику?
— Спочатку я не розумів, чому люди критикують волонтерів. Адже хтось має виконувати одну роботу, а хтось — іншу. Це як в автомобілі: усі чотири колеса мають працювати. Тому така критика була для нас незрозумілою.
«Зараз я розумію, що є люди, які не поділяють нашої позиції. Водночас людина, яка любить свою країну й вірить у її майбутнє, навряд чи писатиме такі коментарі. Ті, чиї рідні захищають Україну, розуміють, наскільки важливим був волонтерський рух на початку повномасштабної війни. Одні стали військовими, інші — волонтерами, і всі працювали заради спільної мети. Люди, які це усвідомлюють, не критикуватимуть волонтерів за сам факт їхньої діяльності».
Можливо, дехто вважає, що негативними коментарями може демотивувати нас. Я на це не зважаю. Є люди, які думають, що волонтери шукають власної вигоди, але я не хочу витрачати на це сили. Спочатку потрібно завершити війну, а вже потім обговорювати такі питання. Зараз важливо донатити й мотивувати людей долучатися до відновлення країни. Можливо, саме цього й очікує ворог — що ми сваритимемося між собою замість того, щоб об’єднувати зусилля.
Ми бачимо, що відбувається на території Росії після ударів українських FPV-дронів. Я вірю, що Україна переможе, і ми вже бачимо результати нашої спільної роботи.
«Багато волонтерів сьогодні також захищають країну. На жаль, серед них є загиблі, а один із наших знайомих волонтерів нині вважається зниклим безвісти. Тому зараз є два напрями боротьби: у тилу та на передовій. Волонтери допомагають забезпечувати те, що необхідне країні сьогодні, і роблять свій внесок у спільну справу».
— Знаю, ви почали обирати нові напрями допомоги. Розкажіть про них.
— Зараз ми займаємося великим будівництвом: консервація і відновлення. Тому «Добробат» залучає міжнародних донорів, які надають можливість реалізувати якісь проєкти з відновлення шкіл, дитсадків. Дуже багато проєктів. Це все можна переглянути у нас на офіційному сайті. Є декілька шкіл, які отримали допомогу від «Добробату». І сховища робили, і дахи робили в Миколаєві. І навіть за містом є приміщення, яке раніше було покинутим, але в майбутньому там буде школа для кількох сіл, які поряд. Бо є села, де шкіл не залишилося. Тому «Добробат» долучився до проєкту з чехами. І ми відновили майже весь другий поверх, і там колись будуть навчатися наші діти.
— Яким ви бачите своє майбутнє після закінчення війни?
— Мабуть, як закінчиться війна, всі повернемося до своєї старої роботи. Я дуже обожнюю бджолярство, тому, мабуть, я займусь своєю справою. Вона в мене є, але замало часу зараз на неї. Нині потрібно займатися саме волонтерством.
Юрій на пасіці. Суспільне Миколаїв/Назарій Рубаняк— А яким бачите майбутнє «Добробату»?
— Впевнений, що люди цінуватимуть те, що зробили волонтери. «Добробат» давав і продовжує давати можливість долучитися до допомоги тим, хто не знає, що може зробити для країни. Були люди, які приходили до нас і казали: «Дивлюся на вас і розумію, що два роки просидів удома й тепер шкодую, що не долучився раніше».
«Кожен регіональний координатор мотивує людей і показує, яку роботу потрібно виконувати. Я впевнений, що після завершення війни така діяльність, як у «Добробаті», буде потрібна ще багато років. Думаю, держава також активніше долучатиметься до цієї роботи, адже зараз основна увага зосереджена на боротьбі на фронті, а після війни потрібно буде відновлювати зруйноване. Я впевнений, що країна відновиться і багато чого зміниться на краще. Замість застарілих радянських підходів будуть сучасні рішення та нова інфраструктура».
