Павло Матвійчук із позивним Балі любив море, подорожі й допомагати людям, розповідає його дружина Яна. У 2023 році він добровільно став на захист України, а в червні 2026 року загинув внаслідок авіаційного удару.
Про життя, мрії та шлях захисника його дружина Яна розповіла в інтерв’ю Суспільному.
Павло Матвійчук народився у селищі Побузьке Голованівського району Кіровоградської області. Підліткові роки він провів у Первомайську на Миколаївщині.
Любив море, тому вступив до Одеського морського училища на спеціальність «бортпровідник і судновий офіціант». Хотів працювати на круїзних лайнерах, подорожувати морями та океанами, ця справа його справді захоплювала, розповіла його дружина Яна.
Після навчання Павло працював у різних країнах. Зокрема, був у Гватемалі та Індонезії, де понад рік прожив на острові Балі. До служби також працював таксистом, на будівництві та, за словами дружини, не цурався жодної роботи. Останнім місцем його роботи став завод у Польщі, де він працював перед тим, як долучитися до війська.
Павло і Яна. Фото з архіву Яни 
Павло і Яна. Фото з архіву Яни Павло у спогадах рідних
— Яким вам запам’ятався Павло?
— Він дуже любив подорожувати. Гори й море — це було для нього все. Йому тільки дай сісти за кермо й поїхати: або до Одеси на море, або в Карпати. Він обожнював такі далекі поїздки.
Ще Павло дуже любив техніку й автомобілі. У нього було чимало різних машин, а найбільше задоволення він отримував від довгих подорожей за кермом під музику.
Також він дуже любив тварин, особливо собак.
«Він мріяв завести добермана, але, на жаль, не встиг здійснити цю мрію. Він узагалі дуже любив усе живе».
Павло був надзвичайно доброю людиною. Чесно, таких людей я більше не зустрічала. Він ніколи нікому не відмовляв у допомозі. Навіть коли сам не знав, як допомогти, все одно знаходив якийсь спосіб, якусь можливість підтримати людину.
Він завжди був поруч — і в найважчі моменти, і в радісні. Якщо в когось траплялося горе, він переживав його разом із цією людиною, щиро співчував і намагався підтримати. Він був дуже чуйним. Саме за це його й любили.
Павло Матвійчук. Фото з архіву Яни
— Як ви познайомилися з чоловіком?
— Це було в серпні 2025 року. Він знайшов мене в Instagram. Я сама із Закарпатської області, жила в Ужгороді, а Павло тоді був «на нулі» у Харківській області. Кілька днів поспіль він писав мені, але я не відповідала. На той момент я ні з ким не спілкувалася, тому його повідомлення навіть не відкривала.
Тоді я працювала в ювелірному магазині й, мабуть, за позначками в соцмережах він дізнався, де саме. Одного дня мені на роботу доставили букет квітів. Для мене це було повною несподіванкою. До букета додали записку, де був лише його нікнейм в Instagram і прохання прочитати повідомлення.
Тоді я йому відповіла. Чесно кажучи, навіть не думала, що це знайомство матиме продовження. Він сказав, що дуже хоче запросити мене на каву.
«Я запитала, де він, і він відповів, що у Харкові на позиціях. Я кажу: «Ну, я в Ужгороді, так що видно, каву ніяк не поп’ємо, або хіба не знаю, що має статися». На це Павло сказав: «Це не проблема, залиш це мені»».
Він сів у машину й приїхав із Харкова до Ужгорода лише для того, щоб випити зі мною кави. Ми зустрілися, погуляли, а вже наступного дня він зробив мені пропозицію. Через два місяці, у листопаді, ми одружилися.
Він був дуже наполегливою людиною. Якщо вирішував, що щось має бути його, то завжди знаходив спосіб довести справу до кінця. Саме таким він був.
Весільне фото Павла та Яни. Фото з архіву Яни 
Весільне фото Павла та Яни. Фото з архіву Яни 
Весільне фото Павла та Яни. Фото з архіву Яни
— Які у вас були спільні мрії і плани на майбутнє?
— Павло дуже хотів познайомитися з моєю мамою, яка живе в Чехії. Також мріяв показати мені Індонезію. Він дуже любив цю країну й часто говорив, що обов’язково відвезе мене туди. Хотів, щоб ми поїхали кудись до моря, подалі від обстрілів і війни.
Звичайно, ми мріяли про сім’ю. Він дуже хотів дитину, особливо донечку. Постійно говорив про неї, навіть уже знав, як хоче її назвати. Мріяв, щоб вона була схожа на нас обох. На жаль, здійснити цю мрію ми не встигли.
Ми намагалися не будувати дуже далеких планів, бо розуміли, що триває війна. Павло завжди мене заспокоював. Він постійно повторював: «Я ж Паша. Що зі мною може статися?». Ці слова я чула від нього щодня, по багато разів. Ми були на зв’язку майже 24/7, я завжди знала, де він і що з ним. Я настільки повірила його словам, що навіть не допускала думки, що може статися найстрашніше.
Про початок повномасштабного вторгнення та службу
— Коли Павло вирішив долучитися до війська?
— На початку повномасштабного вторгнення Павло був у Польщі. Але після одного з сильних обстрілів Дніпра, де жила його сестра з маленькою дитиною, він повернувся в Україну до рідних.
Тоді він допомагав розбирати завали. Саме після цього, мені здається, він остаточно зрозумів, що не може залишатися осторонь.
Він прийшов до мами й сказав: «Я буду стояти з усіма хлопцями. Стояти за свою сім’ю, за свій народ, за Україну — до останнього». Саме тоді він ухвалив рішення стати на захист країни.
15 лютого 2023 року він вступив до 412-го окремого батальйону безпілотних систем 144-ї окремої бригади охорони Генерального штабу. З самого початку він був бойовим медиком, працював на евакуації — забирав поранених хлопців, загиблих.
Потім його підвищили до молодшого сержанта, а згодом призначили командиром відділення зенітно-ракетного дивізіону.
«Він настільки був заглиблений у свою роботу, що часто робив більше, ніж від нього вимагали. Завжди допомагав хлопцям, підказував, навчав».
Попри серйозні проблеми зі здоров’ям, він не хотів залишати службу. Я вже після того, як ми розписалися, почала думати, що його треба звідти забрати, бо були причини. У нього була епілепсія.
Також у нього було складне поранення. Він мав пластину під оком, були поранення руки, ноги. Він був у дуже важкому стані. Якщо я не помиляюся, це сталося на Курщині — вони потрапили під обстріл, і його сильно поранило. Потім він лікувався у госпіталі в Польщі.
«Але навіть після цього він мені постійно казав: «Я ще трошки, я повернуся. Я ще трошки — і буду вдома». Він не поспішав звільнятися, хоча така можливість була».
Він сам пішов у військо, його ніхто не змушував. І коли він виходив на позиції, то робив це добровільно. Він навіть писав розписки, що сам приймає це рішення і що за наслідки відповідає сам.
— Як з’явився його позивний Балі?
— Це пов’язано з тим, що він жив на острові Балі. Павло дуже любив Індонезію, її культуру, їжу, чайні церемонії. Він навіть просив мене передавати йому різні чаї, які там використовують. Часто носив яскраві сорочки з пальмами, такі різнокольорові, розповідав хлопцям історії про Балі. Так і з’явився його позивний.
Павло Матвійчук. Фото з архіву Яни 
Павло Матвійчук. Фото з архіву Яни
— Ви казали, що мали погане передчуття щодо його загибелі. Можете розповісти, що сталося?
— Я, мабуть, трохи повернуся назад. Останній раз Павло був у відпустці у травні. Він приїхав до мене в Ужгород на кілька днів, а потім я поїхала з ним до його рідного краю, бо ніколи там не була. Він показав мені місця, де виріс, і ми тоді провели трохи часу разом.
Потім він постійно просив мене поїхати до мами в Чехію, щоб я побула з нею. 1 червня я поїхала за кордон. Ми з Павлом були на зв’язку 24/7. Його побратими навіть казали, що останні пів року не уявляли його без мене — він завжди телефонував, коли кудись ішов чи щось робив.
Ввечері, 9 червня ми поговорили, побажали одне одному доброї ночі, сказали, що любимо. Він був на позиції й заспокоював мене, що все добре.
«Вночі я прокинулася від того, що мені стало погано, ніби не вистачало повітря. Такого зі мною ніколи не було. Мама мене заспокоїла, але я вже мала якесь передчуття».
Зранку я, як завжди, написала йому. Ми зазвичай перекидалися повідомленнями, рілсами, жартами. Але цього дня він довго не виходив на зв’язок. Спочатку я думала, що проблеми зі зв’язком, але потім почала писати його побратимам. Вони казали, що нічого не знають. Але вони вже на той момент все знали, просто не казали мені.
11 червня я почала телефонувати командуванню, але конкретної інформації не отримала. Тоді я сама почала шукати відповіді — телефонувала всюди, куди тільки могла: на гарячі лінії, у підрозділи, де він служив раніше. Мені потрібно було знати хоча б щось — чи він живий, чи поранений, чи, можливо, потрапив у полон.
«Я подзвонила мамі чоловіка, кажу, що Паша не виходить на зв’язок уже добу. Ну, вона мене заспокоїла, каже: «Доця, не переживай, може бути таке, що в них просто немає зв’язку»».
Павло під час служби. Фото з архіву Яни 
Павло Матвійчук. Фото з архіву Яни
12 червня я додзвонилася до ТЦК, і мені повідомили, що Павло загинув. Це сталося 10 червня 2026 року о 9:15 внаслідок авіаційного удару. З трьох військових, які були на позиції, двоє загинули, ще один отримав важкі поранення, але вижив.
— На завершення, що б ви хотіли додати про Павла ?
— Я дуже хочу, щоб його знали не лише як воїна чи героя, а як людину. Як людину, яка дуже любила свою справу, горіла нею і повністю віддавалася тому, що робила.
Для батьків він був великою гордістю. А для мене Павло став цілим всесвітом навіть за той короткий час, який ми мали разом. Він показав мені, яким може бути справжній чоловік — сильним, мужнім, відважним, але водночас дуже ніжним, люблячим і чуйним.
Я хочу, щоб люди знали, що він був надзвичайно доброю, щирою і світлою людиною. Павло завжди казав: «Я колись впишу своє ім’я в історію». І він його вписав. Просто дуже великою ціною.
Наразі триває збір підписів на підтримку петиції про присвоєння Павлу Матвійчуку звання Героя України (посмертно).
Для мене ця нагорода нічого не змінить. Мені важливо, щоб про нього знали, щоб його гідно вшанували й пам’ятали як людину, яка віддала своє життя заради того, щоб ми могли жити. Це не про нагороду — це про пам’ять.
Читати ще У Миколаєві родина працівника «Газмереж» втратила житло через атаку РФ
Читати ще У Первомайську відкрили Алею надії та попрощалися з військовим, який півтора року вважався зниклим безвісти
