Військовослужбовець Дмитро Водянович з Миколаївщини пішов добровольцем до лав ЗСУ в перші дні повномасштабної війни. Два місяці чоловік перебував у неволі у «вагнерівців», після чого 7 місяців відновлювався.
Про військовий шлях і адаптацію до цивільного життя чоловік розповів кореспондентам Суспільного.
У перші дні повномасштабної війни Дмитро Водянович пішов до війська добровольцем, адже не хотів щоб його рідну Миколаївщину окупували росіяни.
Згадує бої на Бахмутському напрямку, каже: тоді було відчуття, що не виживе.
«За лічені долі секунди рішення приймалися. У нас 11 з половиною годин бою було, поки не вибили все БК. Нас рознесли там геть. Якщо ми здаємось, лишається 50 на 50. Чи виживеш чи ні. Прийняли рішення здатися, бо в нас нічим відстрілюватись. І ми в оточенні були повністю там».
Військовий Дмитро Водянович. З особистого архіву Дмитра Водяновича
Чоловік потрапив в полон до «вагнерівців», з якими вели бої за Бахмут.
«Добу ми простояли в приміщенні старого туалету в промисловій зоні. Приміщення десь метр на півтора. Нас там 7 людей стояло. Один може присісти або подрімати, інші стоять. І добу ми так стояли», — згадує чоловік.
За словами Дмитра, на допитах «вагнерівці» запитували про сімʼю і поїздки за кордон.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google 
«Як тільки нас заселили — ми перерили все, що там було. Знайшли годинник наручний невеличкий, щоб знати хоча б час. Світло горіло 24/7 і не вимикалось, і ти не розумієш, чи день чи ніч».
Дмитро Водянович. Суспільне Миколаїв/Ірина Олехнович
Так минули два місяці. З березня до травня 2023 року Дмитро з побратимами перебували в підвалі взуттєвої фабрики. Говорить, били побратимів рідко.
«Їм було не до нас. Їхня задача була — забрати Бахмут. І вони її, скажімо так, виконали», — говорить Дмитро.
На Великдень у сусідніх камерах з українськими бійцями опинилися російські військові, яких нещодавно обміняли.
«Своїх полонених вони завели в камеру, де були наші хлопці навпроти. І вони думали, що ми теж російські, що теж з полону повернулися. І вони такі: «Братан, як справи?» А ми сидимо їх і троллимо», — розповідає чоловік.
«Вони своїм принесли цукерки, паску, чай і каву. І один із наглядачів каже: «Так що, поділитесь?» Ті такі: «Так, для братів. Чому ні?» І ми потім їм: «Ми з України». І ті такі: «Поділились не з тими»».
Перебування в полоні давалося важко, каже Дмитро. Напередодні обміну стан його здоров’я погіршився.
«За 3 дні до обміну у мене інфаркт був у полоні. То прийшов медик, зробив укол і дав якусь таблетку під язик. Але воно не допомагало. В сольовій шахті ми довго були. Я так розумію, коридор готували. І там же ми бачили Пригожина. Розповідав, що другого шанса не буде ні в кого», — розповідає чоловік.
Дмитро повернувся додому в межах обміну 25 травня 2023 року. Згодом розпочав підприємницьку діяльність — відкрив кафе.
«На початку повномасштабної війни на позиції нам розвозила машина їжу. Ми її називали «машинка Ням-ням». Це її номерний знак. Син співвласників з Маріуполя зараз в полоні досі. Тому ми зробили ось таку експозицію. Тут моя броня, і хто що може —зносить сюди, як нагадування про війну».
Дмитро поруч із експозицією у кафе. Суспільне Миколаїв/Ірина Олехнович
Чоловік каже, так і не зміг звикнути до цивільного життя, тож, попри пережите, хотів би повернутися на фронт.
«Там все ж простіше. Є ворог спереду, позаду тебе прикривають твої побратими. Там все якось зрозуміло. А тут… де не прийдеш — ти нікому не потрібен. Хочеться, щоб закінчилось це все, щоб Україна все-таки процвітала. Щоб спокій якийсь настав», — каже Дмитро.
