Тетяна Герасимова з Миколаївщини 9 місяців перебувала на Вовчанському напрямку. Долучитися до лав ЗСУ вирішила після смерті свого сина Євгена — військовослужбовця 36-ї окремої бригади морської піхоти. У війську жінка взяла його позивний — «Гера».
Про своє рішення долучитися до ЗСУ та військовий шлях сина жінка розповіла кореспондентам Суспільного.
Морпіх Євген Герасимов загинув 6 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання на Курщині, згадує його мама Тетяна. Вже традиційно приходить на Алею Слави, аби вшанувати його памʼять.
«З 2015 року прослужив. Віддав своє життя Україні. Я кожен раз приїжджаю сюди до нього».
«Коли він загинув, я 3 місяці не могла себе знайти. І я, коли збагнула, — мені залишається тільки піти. Заради сина, заради його пам’яті. Піти допомагати хлопцям, чим зможу. Звичайно, мене ніхто не брав: «У вас вік не той. Немає спеціальної освіти»», — пригадує жінка.
Тетяна на Алеї слави в Миколаєві. Суспільне Миколаїв/Назарій Рубаняк
Тетяна говорить: не здавалася, і на початку 2025 року зверталася до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. У результаті доєдналася до 159-ї окремої механізованої бригади.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google 
«Коли мене взяли, я взяла позивний свого сина — «Гера». Я забрала речі, які були вдома: це одяг, це рюкзак. І коли мені сказали фразу: «Ти навіщо сюди прийшла?», в сотому ВОЗівійськово-облікова спеціальність «стрілець» у Збройних Силах України, я їм відповіла, що я повинна, повинна пройти цей шлях», — говорить Тетяна.
Тетяна біля трофейного танку в центрі Миколаєва. Суспільне Миколаїв/Назарій Рубаняк
Під час перших випробувань у війську було важко, але мала витримати заради сина, говорить Тетяна.
«Коли пройшла стрес-смугу, багато хто не вірив. Казали: «Після тиску, куди ти лізеш?» І коли я перша з усіх пройшла, серце вилітало, руки трусилися. І коли я скинула каску і бронік, я відчувала себе крутою».
Каже, далі її направили на Вовчанський напрямок.
«Бомбили навкруги. Слава богу, в нас не влучали. Клала руки ось так і думала: «Боже, хоч би вижити, хоч би вижити». Коробочку уявляю над собою і з сином балакаю», — говорить Тетяна.
Тетяна з посестрами та побратимами. Особистий архів Тетяни
У війську готувала для бійців.
«Ми самі наводили лад. І коли я зробила кухню з нічого взагалі, то хлопці назвали мене «Наша принцеса третьої роти». Була їм і мамою, і сестрою, і психологом. От вони приходили і плакали, так, було і таке».
Каже, не забуде, як тікали від російських дронів. Та навіть тоді думала, що треба нагодувати побратимів.
«І ми навіть знайшли поле кукурудзи. Я кажу: «Хлопці, кукурудза». А вони кажуть: «Давай». Вилазимо з хлопцем, наламали качанів. Над нами літають, а ми ламаємо качани, всі у пиляці чорні. І кидаємо в машину. Нам і хотілося, і боялися ми. І ми оці качани кидали в машину. І привезли, ще й ними накормили хлопців», — каже жінка.
За словами Тетяни, повернулася до цивільного життя через проблеми зі здоровʼям і на прохання доньки.
«І я подумала: «Кому моя донька потрібна?» Ну, тільки мені, і я прийняла таке рішення, що вже досить».
Далі була реабілітація. Тетяна була на ретриті за програмою «Амазонки» з психологічної підтримки жінок-ветеранок.
«Я була на Говерлі й знайшла кицьку. І вона живе у мене зараз. Я її назвала Говерлою. І це талісман амазонок. Я так думаю, це мій син зробив мені такий подарунок», — говорить ветеранка.
Показує свої нагороди, але більше згадує про відзнаки сина.
«Після загибелі сина, він отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня. Дуже боляче, звичайно, але я завжди пишалась своїм сином. Його немає. Але мені завжди здається, що він поруч зі мною«, — каже жінка.
Читати ще «Щоб про них не забували»: калини в пам'ять про побратимів висадили бійці 123 бригади
