Регіональна кадрова політика, корупція, можливість проведення виборів та суспільні очікування від політиків — про це в інтервʼю Суспільному розповіла політологиня Наталія Ніколаєнко.— З якими викликами зіткнулася Україна з початку Незалежності?
— У серпні Україна святкує 35-річний ювілей сучасного державотворення. Дуже багато істориків, політологів говорять, що у нас був безперервний процес державотворення, та сучасній незалежності — 35 років. До того були роки, століття історичної боротьби, колонізації, які пов’язані з тим, що велика площа знаходиться в центрі Європи. На сьогодні Україна має величезну територію.
На превеликий жаль, у зв’язку з цим демографічний стан українського суспільства такий, що Україна на сьогодні значно зменшила кількість населення. Але на 35-річний ювілей підійшла із певними здобутками, з певними викликами і з величезним пластом проблем. Ну і зрозуміло, що це все відбувається на фоні російської агресії, на фоні російсько-української гібридної війни.
Протягом 35 років сформувалось українське суспільство, багатопартійність, сформовані різні центри впливу, економічний пласт, який частково нам перейшов від Радянського Союзу, каже політологиня.
— Якщо говорити про певні недоліки, в тому числі ті, які призвели до того, що російський агресор в 2014 році перейшов український кордон і загарбав величезну територію, то тут можна говорити про те, що планова економікаекономічна система, в якій держава повністю контролює виробництво, розподіл ресурсів та ціноутворення за радянських часів плавно трансформувалася в олігархічну економіку. Олігархи отримують певних політиків, певні політичні сили, які сьогодні також впливають на українське суспільство. Україна втратила флот, але сьогоднішні трансформації військового озброєння додають можливість Україні, яка не має свого флоту, бити і знищувати російський флот.
«Якщо ми говоримо про трансформацію українського суспільства, то воно стабільно сповідує практики демократичності, гуманізму, підтримки держави, українське волонтерство і на початку 2014 року, і наразі, активно розвивається. Українські громадські інституції, різноманітні організації також підтримують українську державу. Це той стовп, на якому тримається українська витривалість, звитяга і армія. Без допомоги суспільства українська армія 2014 року не змогла б так успішно трансформуватися і воювати. Втім, потрібно зазначити, що Україна, як будь-яка країна, яка вийшла із тоталітарного розвитку, має дуже багато мінусів».
— Як я вже зазначила, оця приватизація, яка була зроблена на користь олігархів, президентська рать, яка приходила до влади, вона завжди приносила з собою і «любих друзів», і «донецьких», і «луганських», регіональність, величезна територія, абсолютна відокремленість силових структур від тих завдань державотворення, які висувалися перед Україною.
Були, зрозуміло, й окремі позитивні елементи — наприклад, придушення сепаратизму в Криму, але якщо ми підходимо з таким коротким аналізом до 2014 року, то можна зазначити, що Україна своїми діями, українська влада і українське суспільство не стояло осторонь. Ми, скажімо так, агресору віддали наш інформаційний простір, коли Росія панувала на всіх телеканалах, до нас приїжджали російські телевізійні зірки, записували передачі, проводилися купу конференцій з науковцями, наративи «Один народ», «Росія — Україна навіки разом», «У нас немає ніяких конфліктів, ми маємо жити там разом» і так далі.
«Після спроби, як я б сказала, цивілізаційного реваншу за допомогою «Партії регіонів» і особисто президента Віктора Януковича зв’язати Україну міжнародними договорами з Росією ситуація почала змінюватися. Янукович підписував у Москві низку домовленостей, частина з яких була секретною. Метання влади у 2013 році — спочатку в бік Європи, потім від Європи й знову до Росії — зрештою призвели до Революції гідності. Росія, своєю чергою, вирішила, що настав сприятливий момент для активних дій проти України».
Після війни 2008 року та фактичної анексії частини територій Грузії, а також підтримки сепаратистських рухів у Придністров’ї, Абхазії та Нагірному Карабасі, Росія, очевидно, відчула, що має більше свободи для таких дій. У результаті РФ розпочала агресію проти України, вважає Ніколаєнко.
— На 2014-й рік Україна мала абсолютно ворожий державницький апарат до України, до українського народу, не мала такої бойової частини правоохоронних органів, служби безпеки, армія була просто в занедбаному стані, і агресору здавалося, що Україна — це легка здобич, і це просто буде такий марш-кидок до самого Києва, і так далі, хоча на 2014-й рік Росія таких завдань не ставила.
Після 2014-го року відбувалося вторгнення, вже повномасштабне, і вже із Чорнобиля, із території Білорусі пішов наступ на Київ, але знову таки агресору не вдалося. От в цьому є, скажімо, такий всесвітній секрет української стійкості — це український громадянин, який може критикувати свою державу, але він не дозволить нікому критикувати свою державу на міжнародному рівні. Це українська звитяга, ті пасіонарії, які стояли на Майдані, які вирішили, що вони будуть захищати, і вони захищали, і багато загиблих і в 14-му, і в 22-му році добровольців. Це все становить ось оцю стійкість, плюс підтримка малого, середнього бізнесу. Це все сьогодні дозволяє Україні триматися на плаву, втримати свою суб’єктність.
Коли відбувся офіційний візит президента Зеленського до Сполучених Штатів Америки (на момент публікації — 28 липня 2026 року — ред.), за прогнозами аналітиків, він був достатньо успішним.
— Це не попередні візити. Україну визнають на міжнародній арені. Україна сьогодні в тренді військової науки, військового озброєння. Тобто, на сьогодні ми ось маємо таку, знаєте, чорно-білу, червону таку канву, жовто-синю, з якої скроєна Україна. Це і плюси, і мінуси, і здобутки, і певні провали, які призвели до такої повноцінної війни.
Шлях багатовекторності. Наскільки він був доречним для України?
— Дуже легко сьогодні оцінювати дії 30-річної давнини — початок 90-х. Зрозуміло, що Росія, Україна, інші республіки вийшли із радянського наративу про співдружність, співіснування, підписання різноманітних договорів, торгівлю, міжнародні зв’язки, «навіщо воювати», «нам нема що ділити», «ми вже поділили все в 91-му році». Але тут потрібно розуміти, що Україна забула про таку особливість, те, що ми знаходимося в центрі Європи, те, що ми ласий такий шматочок для багатьох країн, які намагаються відірвати від нас по їхніх певних якихось історичних аналогіях шматки.
«Ми забули про те, що ми поруч із залишками Російської імперії. Ми поруч із таким монстром, який сповідує лише одну ціль — це загарбання колишніх метрополій, поневолення, викачування ресурсів, зросійщення і створення такого конгломерату між Європою і Росією для того, щоб впливати на світові процеси. Ми про це забули, ми загралися в багатовекторність, ми прагматизм замінили дружбою. Сюди ми додамо те, що Росія скуповувала наших політиків, бізнес, інформаційний бізнес».
На думку політологині, Росія мала інструменти для впливу на сучасні українські процеси.
— Крим, Донбас, Луганськ, Миколаїв, Херсон, Одеса — це все було під таким тісним економічним й інформаційним ковпаком Росії. Якщо подивитися на призначення за часів Януковича та програми, які діяли тоді, погортати архіви 2010-2012 років, сьогодні стає зрозуміло, наскільки небезпечними були ці процеси. Фахівці й тоді розуміли, до чого це може призвести. Варто також подивитися, як голосували Миколаївська область, Одещина, Херсонщина, який відсоток виборців віддали свої голоси за «Партію регіонів» та Віктора Януковича. Сьогодні ми часто закидаємо молоді, що вона нібито неправильно робить свій вибір або неправильно себе презентує. Але варто згадати, як голосувало старше покоління і який величезний відсоток підтримки свого часу отримували «Партія регіонів» та Янукович.
Сьогодні, говорить спеціалістка, попри те, що після 2021-2022 років влада намагалася не допустити вихідців із «Партії регіонів» до влади, вони все одно знаходять шляхи повертатися в політичну систему.
— Це відбувається, зокрема, через недосконалість самої системи. Правоохоронну систему реформували, але не всі цілі, які закладалися на початку реформ, були виконані. Тому проблем залишається дуже багато, і саме цим Росії було легше скористатися. Водночас українське суспільство настільки багатогранне й здатне трансформуватися, знаходити себе в цій історичній боротьбі. Це проявляється і в добровольчих батальйонах, і в допомозі армії, і у волонтерстві. Росія просто змушена буде відступити. Я впевнена, що Україна завершить цю війну перемогою.
Інтерв’ю з політологинею Наталією Ніколаєнко. Суспільне Миколаїв/Ірина Олехнович
— Багато хто казав, що у 2014 році Україна була не готова до збройного зіткнення з Росією, тим паче повномасштабного, якщо таке допустити, але в цілому ми пам’ятаємо події на Тузлах, і, в принципі, це вже був сигнал про те, що потрібне реформування армії. Тоді й протягом всього цього часу влада не побачила чи не захотіла побачити ці проблеми?
— Ви праві, і не захотіла побачити, і не побачила. Я мала за честь долучатися до заходу разом із генералом Ковалем, який безпосередньо є учасником захисту півострова Тузли. Він висловив таку думку про те, що адміністрацією президента керував на той час, якщо ми говоримо про Тузлу, одіозний, як ми сьогодні вже говоримо, Віктор Медведчук. Про який захист українських інтересів з такою особистістю може йти мова?
«Росія доклала надзвичайно багато зусиль, щоб знищити повністю український політичний клас. Кого корумпувати, кого дискредитувати, кого просто вбити, кого купити. До речі, Росія це робила і робить із західними політиками, з американськими політиками. І сьогодні дуже багато є відкритих джерел даних, що саме, власне, і німецькі політики скуповувалися, і політики Великобританії, Франції. І українська влада на це все закривала очі. Але сталося так, як сталося. Сьогодні ми знаємо, де знаходиться Медведчук. Сьогодні ми знаємо, що Партія регіонів просто в забутті політичному, я впевнена. Але решти тих людей, які долучалися до розбудови Партії регіонів — сьогодні так частково мріють про політичний реванш».
Ніколаєнко говорить, що українська держава та суспільство не мають повертатися до практик прощення й замовчування проблем, тому що це може призвести до повторення тих самих проблем.
— Ми маємо зрозуміти, Росія як сусід ніде абсолютно не подінеться. Ну, географічно. Тому Україна в стані перманентної війни буде завжди перебувати із російською державою. Дай Боже, щоб справдилися найоптимістичніші прогнози — розвал Росії і так далі. Зрозуміло, що світ би просто полегшено себе почував, якби на місці тоталітарної такої російської імперії було багато незалежних республік. Сподіваємось, що це згодом так і буде. Але для цього потрібно працювати і до цього потрібно готуватися.
Коли інформаційно Україна почала показувати свою міць? Тільки частково десь після 2022-го, після 2023-го року. Сьогодні ми можемо сказати про такий інформаційний паритет між Україною і Росією в тому плані, що і українська пропагандистська машина, і російська зрівнялися у своїх можливостях. Плюс ми не забуваємо, що сьогодні соціальні мережі, суспільство, настільки інформовані і швидко виходять у новини, їх споживає, що людині звичайній на дивані чи на підприємстві здається, що він з усім знайомий, він навіть може частково не зрозуміти, що він споживає, власне, те, що йому пропонує інформаційна машина, яка, в принципі, функціонує на кошти олігарха, на кошти можновладця.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google 
За словами політологині, роль комунікації, стратегічних комунікацій, журналістів і медіа під час війни значно підвищилася, адже війна фактично відбувається у прямому ефірі.
— Те, що там російська влада не отримує достатньо інформації, — це її проблеми, розумієте? Якщо в Україні кажуть, що хтось із можновладців не має певної картинки про ту чи іншу подію на фронті — це проблеми нашого можновладця, тому що сьогодні мільйони цих картинок, мільйони повідомлень, а от знайти там раціональне зерно, вміти працювати з інформацією — це вже зовсім інший рівень, і цьому потрібно вчитися, в тому числі й українському суспільству.
— Ви згадували про можливий розвал Російської Федерації на республіки, і, звичайно, всі ми хочемо, щоб Росія стала слабшою, але багато міжнародних політиків часто заявляли, немовби це може призвести до якогось хаосу в контексті отримання ядерної зброї. Що можна відповісти на такі тези?
— Напередодні прийняття акта про незалежність до Верховної Ради приїхав Джордж Буш-старший і висловив думку: «В жодному разі, прошу вас, Верховну Раду величезної такої країни, яка входить до складу Радянського Союзу, не підтримувати сепаратистські тенденції, тому що як же це буде, коли Радянський Союз розвалиться?»
Через рік, коли Радянський Союз розвалився, Джордж Буш заявив, що він доклав багато зусиль для розвалу Радянського Союзу. От вам і відповідь, розумієте? Україні давали три дні, Україна почала втрачати свою субʼєктність, і взагалі Україну почали усувати із міжнародного переговорного процесу. Я говорю про «Анкоридж», я і говорю про невдалий візит Зеленського до Трампа.
«На сьогодні ми маємо в центрі Європи країну, яка зупинила російську навалу, яка виробляє власну зброю, яка має в своїх руках сучасні, ефективні інструменти боротьби з російською навалою. Тому говорити про те, що хтось чогось боїться, нам також і Вашингтон, і Берлін, і Париж співчували і говорили, що нічим не можуть допомогти. На той час кандидатка в президенти США Каміла Харріс заявила про те, що якщо вона прийде до влади, то буде підтримувати партизанський рух в Україні».
— Це говорить про те, що на сьогодні настільки надзвичайно складні оці всі міжнародні процеси, плюс інформатизація, плюс соціальні мережі, плюс оцей цейтнот взагалі світовий, коли справа наліво з однієї ідеології переходить до іншої — світова тенденція. Сьогодні говорити про те, що хтось чогось боїться — вже ми, як то кажуть, це проїхали. Україна перестала боятися із 2022-го року, і Україна почала нарешті враховувати власні інтереси і ними оперувати.
Наталія Ніколенко вважає, що одним із головних здобутків є те, що Україна продовжує працювати під час війни — у прифронтових містах працюють медіа, малий і середній бізнес.
— Так, звичайно, дуже багато проблем. Якщо, наприклад, ми зараз торкнемося от такої теми реформи, це є тригером взагалі для суспільства, тому що заявлено було багатьма керівниками влади, починаючи з 2014-2015 років: «Яких вам реформ не вистачає?», все зроблено для того, щоб Україна стала успішна, але реформи, ще раз повторюся, абсолютно не виконали тих завдань, які перед ними ставилися.
Ну, по-перше, реформи інспіровані зовнішніми гравцями. Я не буду називати країни — всі розумні люди, всі розуміють. По-друге, не були враховані українські реалії, плюси, мінуси. Українська школа потребувала реформи, але вона не потребувала знищення української школи. Українська медицина також потребувала реформ, але вона не потребувала перекласти все на плечі пацієнта, зменшити доступність пацієнта до лікаря і так далі.
«Я очікую, що попереду нас чекають саме ці ноти в медичній і в освітянській сфері. Освіта сьогодні українська не може виконувати ці завдання, які стоять перед військовою агресією. У нас знищена математична школа, у нас знищена фізична, хімічна школа. Подивіться, скільки в цьому році подано заяв на фізику, хімію, математику, прикладну математику. Це мізер порівняно із менеджментом, економікою, правом. Більше того, я вважаю, на сьогодні в українській освіті потрібно не просто зупинити реформи, а потрібно провести аудит, подивитися, що нам на сьогодні не вистачає, розумно розподілити ресурси в українській освіті, але хто це буде робити — питання».
За словами політологині, в Україні змінюють міністрів, а освітянська спільнота не завжди підтримує такі рішення. Водночас вона звертає увагу на досвід Фінляндії та Швеції, де переглядають підходи до освіти, зокрема повертаються до практик письма й читання.
— А Україна на сьогодні декларує, що у нас навички — головне, а не знання, уміння. Тобто дуже-дуже багато проблем. Але зрозуміло на сьогодні, що ті реформи, які були декларовані в 2014-2015 році, вони себе не виправдали. Потрібно зробити аудит, потрібно подивитися, що робиться в тій чи іншій сфері, і рухатись далі в зв’язку з військовою агресією і загальними тенденціями.
У нас є багато школярів, які не вміють читати, рахувати, аналізувати, а ми сьогодні говоримо про цифровізацію. Ми говоримо про те, що військове виробництво, виробництво дронів, озброєння потребує висококваліфікованих інженерів. Де вони? Ми не бачимо попиту, тому що ми не бачимо масової кількості заявок від абітурієнтів і так далі. Тобто питань дуже і дуже багато.
За словами політологині Наталії Ніколаєнко, реформа місцевого самоврядування та децентралізація мають чимало плюсів, однак їх нівелюють численні мінуси.
— Це створення таких місцевих «царьків», місцевих «фараонів», створення на місці ОТГ таких злочинних угрупувань, які сьогодні наживаються на війні, наживаються на гуманітарці, які сьогодні абсолютно не відчувають реалій часу. А де ж тоді, в такому випадку, реформована правоохоронна система? Де ж тоді, в такому випадку, реформована судова система? Це і стосується очільників ОТГ і міста, і області нашої, у нас скільки замів у нашого міського голови ходить із кримінальними провадженнями, їздять за кордон, підписують договори і так далі.
Тобто дуже і дуже багато питань, але війна, і перед повномасштабкою початок вторгнення, ці 2014–2022 роки показали, що найголовніше: ці проблеми, які не будуть вирішуватися, вони будуть просто масштабуватися, і вони будуть загнані в куток, і Україна не зможе далі розвиватися, а якщо не зможе далі розвиватися — ми не зможемо далі чинити спротив російській агресії. Логіка тут абсолютно проста.
Політологиня Наталія Ніколаєнко. Суспільне Миколаїв/Ірина Олехнович
— Не можу не погодитись, тому що ви от згадували ту саму судову реформу, але тим не менш ми бачимо, що зараз є немало справ, які тягнуться 10 і більше років, і більшість з них, як розповідав мені юрист, це саме кримінальні справи. Тому тут питань насправді багато, але в цьому контексті хотів би ще запитати у вас, наскільки з огляду на ці реформи, стали відкритішими політичні інститути?
— Вони як були закриті, так і залишилися. Команди, які приходять до влади, намагаються повністю акумулювати все в своїх руках, як на регіональному, так і на всеукраїнському рівні, не пустити чужих, абсолютно чинити спротив іншим, скажімо так, людям з іншої команди, з іншого кольору. Тут вже я хочу наголосити на тому, що після 2004 року, коли почалися оці призначення після першого Майдану, партійні призначення за квотою, вони повністю вбили українського фахового чиновника. І вони вбивають і до цих пір. Тому що, якщо ми беремо (ну, ми ж рівняємося на провідні європейські країни, наприклад, Німеччина) там німецький чиновник — це професія, це високо, я не скажу там моральність, але це людина, яка постійно в темі, яка працює, це спеціально навчений клас.
Наше чиновництво мігрує з однієї партії до іншої. Професіоналізм абсолютно не є козирем при подачі документів. Є тільки одне, щоб ти був дотичний до тієї чи іншої команди, був вірний цій команді і виконував вказівки, які потрібні тим людям, які дотичні до потоків.
«Якщо подивитись на українську економіку, зрозуміло, що війна, але тим не менш, при стагнації багатьох галузей виробництва у нас на одному із перших місць — це прорив у будівництві доріг, взагалі в будівництві споруд для військових, різноманітних укріплень. Там страшна корупційна складова. Хто цим займається? Окрім окремих журналістів, окремих проваджень немає».
Зі слів Ніколаєнко, судова реформа та реформа правоохоронних органів мають передбачати також переосмислення самого поняття відповідальності.
— У нас купа проваджень. Чим закінчилася справа стосовно керівника ТЦК Одеси? Нічим. Чим закінчилися інші справи? На якій стадії сьогодні розгляд у корупційному провадженні керівника Баштанки? Відкриваєш новини. Керівник зустрічає іноземні делегації, розповідає про прозорість, доступність. Хто мав понести покарання за те, що публікував у відкритих мережах про медичний модуль, і туди прилетіли ракети? Дуже багато питань саме до відповідальності українського чиновника. А далі, коли ми говоримо про відповідальність, ми розуміємо, хто кого призначив, ми бачимо, хто в кого в команді, то всі питання після цього просто зникають.
Так, ми бачимо таку тенденцію саме на Миколаївщині. Якщо подивитися, то, умовно, підозра селищному голові Доманівки — він працює. Далі ви згадали про Баштанського міського голову, так само Первомайський міський голова. І тільки з того, що в мене зараз на пам’яті — це безпосередньо начальник Заводської селищної військової адміністрації, він зараз усунутий від цієї діяльності, але тим не менш він зараз при місцевому самоврядуванні. І так само знаємо оцю історію про Березанського селищного голову, який все одно повернувся до влади, але потім нібито добровільно мобілізувався, і він навіть не звільнений, а увільнений.
От ви говорили про недосконалість реформи, але в цілому, ну, якщо таких ситуацій багато, то чому на це немає відповідної реакції? Це знову ж таки про те, що не хочуть бачити?
— І не хочуть бачити: забалакують тему через комунікаційний показ допомоги фронту, що прикривається волонтерською діяльністю. Наприклад, беремо Очаківську громаду. В Очаківській громаді немає вже живого місця, але кожен день там щось саджають, щось прибирають.
Зрозуміло, що якийсь мінімум потрібен для підтримки того чи іншого населеного пункту, але ті кошти, які виділяються на озеленення, на благоустрій просто не виправдані. І я далека від думки, що це робиться якось там раптово, — це робиться спеціально через свої структури. Тому що ніхто не був покараний, розумієте? Так само, як оці всі провалені в наших збройних силах, коли під час нагородження прилітають ракети і гине купа-купа вірних синів українського народу. Останній епізод ще раз доводить: не навчила війна людей безпеки, відповідальності і так далі.
«Український чиновник має боятися українського громадянина. Він цього не боїться, тому що виходить, що його захищає вся система: його захищає керівник обласної військової адміністрації, його захищає вся вертикаль, яка стоїть, власне, біля розподілу коштів. Бізнес, який дотичний до цього розподілу коштів, процвітає, а всі інші мають збитки, мають прильоти і так далі. Тому війна ще додала, що страшенно розшарувала українське суспільство. Це розшарування так було і до 2014 року, але сьогодні це розшарування проходить уже по регіонах, тому що, якщо ми порівняємо Миколаївську область і Львівську, ми зрозуміємо, що це буде некоректне порівняння».
За словами політологині, згідно з опитуваннями, на першому місці у людей — боротьба з корупцією, на другому місці — боротьба з російським агресором.
— Люди вимагають справедливості, ясної комунікації, хоча сьогодні дуже багато витрачається на саме комунікаційний вплив на суспільство і міськими й обласними радами. Сьогодні кожна служба має прессекретаря, що створює видимість відкритості та прозорості. Але влада постійно готується до виборів.
Українці очікують від неї прозорості, законності, чесності та готовності відкрито називати й вирішувати проблеми. Поки цього не видно на обрії. Регіональна політика провальна, зокрема через непродумані кадрові призначення: з однієї області забирається людина, призначається в іншу. Чиновник — це така сама професія, як лікар чи вчитель, але в Україні на посади часто призначають людей лише з власної команди. Через це, зокрема, занепадає Миколаїв. Попри статус прифронтового міста, багато проблем можна було б вирішити, але цього не роблять через корупційну складову.
Аналітики громадського руху «Чесно» проаналізували витрати міських рад, обласних центрів і дійшли висновку, що Миколаїв посідає третє місце за цими витратами за два останні роки — це 9 мільйонів гривень.
— Чи справді потрібна така «інформаційна децентралізація», коли на висвітлення діяльності витрачають кошти не лише міськрада, а й комунальні підприємства та управління?
— Децентралізація призвела до появи місцевих божків, які розпоряджаються на свій розсуд. Сучасний український чиновник знаходить купу шляхів, як не працювати, як робити все для того, щоб його кишені були повні, щоб «відмити» все, що можливо, і знає, що йому все можна. Прифронтовому місту можна було витратити ці 9 мільйонів на багато чого іншого і корисного. Сьогодні кожен очільник веде свої соціальні мережі, може вийти в прямий ефір, може висловити свою думку, а це все, знову таки, це такий, знаєте, ну, мирний час, можливо, на це просто ніхто уваги б не звернув, а військовий час — це злочин.
— В цьому контексті хотів би запитати і про те, наскільки зросла політична культура людей? Ми всі бачили ось ці попередні акції проти нового цивільного кодексу і на підтримку Михайла Федорова. Що можете сказати про це?
— Я б не сказала, що політична культура зросла. Вона трансформувалася. Кожна спільнота має свої інтереси в соціальних мережах, висловлює свою думку. В Україні завжди слово було на такому високому рахунку, можна було говорити і робити все, що завгодно, але тут є зворотній бік. Українське суспільство поділене за віком, вподобаннями та політичними симпатіями.
Політичні сили підтримують зв’язок зі своїми виборцями через соцмережі, а ставлення до політиків часто полярне. Ми любимо формувати політичних ідолів: прихильники одного президента говорять про його «золотий період», прихильники Зеленського — що він вистояв, хоча вистояла передусім Україна.
«Так само ми створили ідола з колишнього головнокомандувача, хоча перемога залежала від цілої команди військових. Сьогодні ми покладаємо великі надії на дрони та окремих людей, очікуючи на месії, який одразу змінить ситуацію. Це патріархальність українського суспільства — віра, що хтось один прийде і все вирішить. Український істеблішментвлада цим користується: з будь-якої «бульбашки» можна зробити великого гіганта і подати його як месію. Але всі перемоги колективні. Перемоги на полі бою — передусім на плечах простого українського солдата, піхотинця, який виніс найтяжчі бої власним життям і здоров’ям».
— Як проаналізуєте діяльність Віталія Кіма на посаді очільника Миколаївської обласної військової адміністрації, включаючи і період до повномасштабної війни, і ось зараз у такий час?
— Власне, для Віталія Кіма і для його родини ця діяльність була успішна. Він здобув все, виконав всі завдання, які він ставив перед собою. А от яка його діяльність була корисною чи не корисною для області Миколаєва — цілого українського суспільства? Тут є багато питань. Зрозуміло, що під час війни комунікація була потрібна і в перший, і в другий місяць війни.
Але коли ми переходимо від питань комунікації до питань води, доріг, розбудови і підтримки малого і середнього бізнесу — тут дуже багато питань у фахівців. Одне питання, яке хочеться в цей час задати нашій миколаївській владі: де нові укриття? Де люди можуть сховатися, окрім оцих таких уже сьогодні занедбаних, модульних на зупинках. Школи Миколаєва та області перебувають в негарному стані. Дуже багато питань він залишив після себе невирішених. І знову-таки, я переконана, що вони в ближньому такому, рік-два вони не вирішаться, тому що їх багато і вони дуже затратні по витратах.
Політологиня Наталія Ніколаєнко під час інтерв’ю. Суспільне Миколаїв/Ірина Олехнович
— В обласній військовій адміністрації (говорили — ред.) наприкінці 2024 року, що питна вода в Миколаєві має з’явитися до осені 2025 року. Зараз літо 2026. На ваш погляд, чи оцінювали вони реально ці всі ризики, всі трансформації чи це був просто піар?
— Це був піар, помножений на певні корупційні складові. Це був привід для того, щоб говорити про роботу, привід для того, щоб трансформувати той кошторис, який був. Ще раз повернемося до нашої тези на початку розмови: немає відповідальності — будуть множитися ці всі проєкти. Немає відповідальності ТЦК, не будуть реально притягнуті справді з корупційним шлейфом керівники ТЦК — буде це продовжуватися і продовжується, розумієте? Керівники ОТГ як мали кримінальні провадження, і так далі вони будуть продовжуватись і будуть, більш того, в змозі виїжджати за кордон, представляти Україну і розповідати, як вони підтримують тут у нас наше місцеве населення. Я думаю, що не було прораховано. Ви самі відповіли на це питання.
«Весь час ця дата переноситься з об’єктивних причин, збільшується, зменшується тендер. Це те, про що я вам говорила, розшарування суспільства, коли хтось сидить на корупційній схемі, а хтось живе на пенсію, або на зарплату вчителя, медика. Сьогодні вижити економічно в цих умовах занадто складно. А українська влада як начебто спеціально демонструє свою зневагу до виборця. Ну і зрозуміло, як будуть вибори, певні будуть і зроблені висновки українським виборцем. Хоча я далека від думки, що це буде ключовим. Все-таки на сьогодні український виборець зберігає свою статичність, зберігає свої уподобання ось такими, скажімо так, законсервованими. Я б не сказала, що більшість, але в цілому більше 60 відсотків українців, вони, я думаю, так само продемонструють відданість тим чи іншим політичним силам, яка і була до 2020 року».
— Ви вже згадували про комунікаційну складову, яка насправді важлива. Які б ще все ж таки здобутки Віталія Кіма на посаді очільника обласної військової адміністрації могли би окреслити?
— Була привернута увага міжнародної спільноти через комунікаційну складову, розроблені спільні проєкти із нашими західними партнерами, відкритий офіс посольства Данії. Дуже багато допомоги надавалося малому, середньому бізнесу.
— Власне, після того, як Кіма призначили міністром у справах ветеранів, зараз виконує обов’язки очільника ОВА Георгій Решетілов. На ваш погляд, чи буде він обіймати цю посаду вже повноцінно як очільник області, чи призначать когось іншого? Якщо призначать, то це буде хтось із Миколаївщини чи це буде якась людина з іншого регіону?
— Є така інформація, що має бути призначений, перепризначений Решетілов. Але все може статися. Розумієте, український політикум, він такий динамічний. Щось, можливо, станеться із тими людьми, які лобіюють призначення і лобіювали нашого колишнього очільника. Тому все можливо сьогодні. Діапазон такий: від зовсім чужої людини, яка не знає ні область, ні регіон, до того пулу, який сьогодні залишився після Кіма.
— Багато тез лунало про можливі вибори в Україні, а ми пам’ятаємо, що з огляду на воєнний час, в принципі, це неможливо. Але чи будуть якісь зміни? Чи все ж таки варто очікувати змін правил гри і те, що ці вибори дійсно таки будуть?
— Їх варто очікувати. І я взагалі, як політолог, мені подобається ця тенденція українська жити весь час в очікуванні виборів. Воно тримає виборця, майбутніх кандидатів у формі, трансформує суспільство, політичні сили. Це все абсолютно нормально, навіть під час військового стану. Чи будуть вони в цьому році? Я впевнена, що в цьому році не буде виборів. Чи будуть вони в 2027-му? Ну, так, є певні ознаки, що вибори в 2027-му можуть бути. Сьогодні українське законодавство може бути змінене в будь-яку хвилину, годину, аби була тільки робоча більшість у Верховній Раді.
Ми бачимо те, що Верховна Рада не зовсім справляється із своїм функціоналом. Я впевнена, що час почати переформатування і почати його із Верховної Ради, а потім уже перейти і до президента, і до місцевих органів влади, тому що на місцях також влада з 2020 року, це вже шість буде в жовтні повноцінних років, коли влада активно так ділить регіональний пиріг — місцевий бюджет.
Не все так чудово у звичайного українця, який живе в умовах війни, виборює, допомагає фронту. Кожна сім’я має сьогодні своїх воїнів і загиблих. І це величезне горе українській державі, тому що гинуть найкращі. З боку Росії утилізується весь непотріб, який до нас суне і буде сунути. З огляду на очікувану мобілізацію, заявлену негласно від Кремля, то я розумію, що нам потрібно готуватися до вирішальних битв, а не готуватися до виборів. А що буде в 2027-му? Буде «приглядка» до українського виборця. Це добре, тому що українська влада має розуміти, що її рано чи пізно змінять, але я сподіваюсь, що рано чи пізно багатьох наших очільників знімуть, і настане час їхньої відповідальності за їхні як дії, так і бездіяльність.
— Поставлю дуже загальне запитання: яким ви бачите майбутнє України?
«Я проти райдужних тез, що ми вже наче увійшли в п’ятірку наймогутніших країн, але те, що Україна — європейська розвинута держава, те, що ми вже нікому не віддамо свого права жити на своїй землі, користуватися нашими благами, що ми самі будемо собі обирати владу — я в цьому переконана».
