"Ти звикаєш до всього. Раз на тиждень водили "на бані", там добре так прибивали. Швабри об нас ламали дерев'яні, шокери", — так морпіх Владислав Новохацький описує ставлення російських військових до українських полонених. Військовослужбовець потрапив у полон у 2022 році, де перебував понад три роки.
Про хворобу, етапування між колоніями та побиття у полоні військовий розповів кореспондентам Суспільного.
У 2020 році 19-річний Владислав Новохацький підписав контракт на 3 роки в перший окремий батальйон морської піхоти в Миколаєві. Повномасштабне вторгнення Владислав зустрів у селі Павлопіль під Маріуполем.
"Перед війною, десь година 22, нам командир каже: "Треба робити йти зв'язок". Ми виходимо у поле робити зв'язок, близько 24 години. Ми прийшли, лягли відпочивати, сказали, що треба виставити варту довкола будівлі. Ми поділились по годинах, оскільки я не спав ще, я заступив о 1 годині ночі. Впродовж години я змінився, тільки приліг — через 15 хвилин почались перші обстріли".
Разом із побратимами Владислав, на псевдо Студент, відійшов з позиції до тилового пункту управління в Сартані. Каже, через два дні сів за кермо БТРа, щоб відступати далі.
"Нам дали наказ прориватись, тому що починало все закінчуватись. Ми зібрались в групу і пішли у поля. В якийсь момент група розсіялась, почались "прильоти". Ми прийшли, вісім чоловік, знайшли розбиту колону, знайшли їжу, патрони і пішли далі. Вирішили пересидіти день, тому що вдень йти не можна, просиділи до вечора і далі пішли по полях. Після чого ми йшли якийсь час. По нам почали працювати кулі"
Владислав говорить, перечекавши атаку до ранку, рушили далі, по дорозі натрапили на російських військових, які взяли їх у полон.
"Першим ділом у нас все забрали, подивились документи, документів ми, коли виходили, вирішили все знищити, їх в нас з собою не було. Нас оглянули, щоб в нас нічого не було в кишенях ніде сховано, і ми пішли далі на локацію", — розповідає Владислав.
"Поки ми йшли, з нас почали знімати кільця, цепочки, у кого що є: золото, срібло — почали все знімати. Тому що в них немає ні грошей, нічого, а так хоч щось зʼявиться".
Військовий Владислав Новохацький. Суспільне Миколаїв/Роман Волинський
Військовослужбовець розповідає, після дороги в старому автозаку його з побратимами привезли до бараків.
"Ми там ходили, там можна було десь навіть цигарку знайти у когось. Годували там, я б не сказав, що добре — ніяк. Обід міг бути о 02:00 ночі, а вечеря о 06:00 ранку. Не було ніякого графіка", — розповідає Студент.
"Після чого я там провів чотири дні, нас відвезли на Таганрог. Там мені повезло, я пройшов "прийомку", таку дуже міцну. Перед тим ми простояли десь години 4-5 з піднятими руками вгору, поки чекаєш своєї черги. І ти чуєш кожного хлопця, який туди заходить".
Звідти літаком переправляли у Волгоград.
"Почали вже бити шокерами. Прийом — хвилин по 10 на кожного виділяли. І заводили в камери, завели, сказали: "Не вставай, лежать. Встаньте, вийдіть з камери на профілактику". І там я провів п'ять місяців. Там було, я б не сказав, що і легко, і не важко, жити можна", — каже морпіх.
"Ти звикаєш до всього. Раз на тиждень водили "на бані", там добре так прибивали. Швабри об нас ламали дерев'яні, шокери — і в камеру".
Владислав з прапором морпіхів. Фото з особистого архіву Владислава
Після ще одного переїзду до Володимирської області у плоні Владислав захворів коростою.
"Таких, як я, селили в окрему камеру, нас боялися як вогню, вони даже навіть до нас не заходили. Нас не виводили там, в душ не виводили, просто казали: "Мийтесь в камері", — згадує військовий.
"У Пакіно було трохи легше, там можна було навіть іноді поговорити. Вони теж забороняли, але ми все одно розмовляли. Ми і там розмовляли, бо ж не будеш мовчати цілий день — можна з глузду з’їхати".
Владислав перебував у Пакіно 8 місяців.
"Я вже одужав, але вони все одно думали, що у нас короста, до нас навіть лікар не заходив. Він просто через віконце відкривав, спочатку ще приходив, а потім навіть уже не приходив лікар. Він просто махнув рукою. Він сказав: "Я вас вилікувати не можу", — каже чоловік.
Владислав на військових навчаннях. Фото з особистого архіву Владислава
Військовий каже, що сподівався на обмін, проте пізніше зрозумів — їх перевезли в Мордовію в такий самий слідчий ізолятор.
"Ти заходиш у кімнату, тебе кладуть на підлогу і просто починають забивати пластиковими трубами. І кожному виділяли хвилин по 15. І ставили просто запитання: кого ти вбивав, скільки ти людей убив? Хто вбивав? Чи знаєш ти, хто вбивав? Ну, в них запитання хаотичні".
"Ми не могли зрозуміти, що нам робити: сідати не можна, ходити не можна, до туалету сходити не можна — взагалі нічого не можна. Під час гімну вони змушували нас співати. Ну, зрозуміло, що ми там намагалися не співати, але все одно потрібно було вдавати. Вони вмикали його по вісім разів на день і бігали, дивилися у вічко, що ми робимо. Якщо ми цього не робили, тебе просто виводили в коридор і били палицями".
Студент говорить, на прийом їжі давали три хвилини, за цей час потрібно було поїсти, помити посуд і віддати його назад, адже в камері не повинно нічого залишатися.
"Їжу видавали максимально гарячу. Вранці годували пісною кашею, просто там ополоник каші. Стола не було, було три ложки на вісім чоловік. Вони просто давали, і ти все ставиш на підлогу, бо покласти взагалі нікуди", — розповідає чоловік.
"В обід давали суп і друге — просто в одну тарілку, туди ще могли накидати якогось салату. І так усе в одній тарілці. А ввечері була картопля з кістками. Або ж ми були на роздачі серед останніх камер, нам могли просто кістки насипати в тарілки. Мовляв, їжте".
Через 1102 дні полону у квітні 2025 року Владислава повезли на обмін.
"На обмін я вже точно не розраховував, бо чомусь уже не сподівався. Просто здавалося, що його зараз не буде. Думали, що зараз знову буде перевірка, знову прийомка і все по-новому. Нас везли, потім у якийсь момент почали вивантажувати з автозаків, при цьому, коли вивантажували, затягували руки і надягали мішок на голову", — каже морпіх.
"На кордоні ми простояли з 10:00 ранку десь до 16:00 вечора. Ми вже думали, що все, зараз назад поїдемо. І в якийсь момент з’явилися перші машини швидкої допомоги. Ми вже зрозуміли, що зараз буде обмін".
Владислав з побратимами. Фото з особистого архіву Владислава
Військовослужбовець говорить, що у полоні найбільше підтримувала сім’я і думки про те, що його чекають.
"Я не знаю, намагаюся зараз жити якось сьогоднішнім днем — зараз добре. Ну і про завтра зовсім трохи: є впевненість у собі, що завтра теж буде нормально, а от глобальних планів наразі немає", — каже чоловік.
"Звичайно, бувають такі думки, що треба повернутись. Але я хочу бути в місті, я хочу просто жити. Я 5 з половиною років втратив свого життя, а зараз я хочу просто жити".
