84-річна жителька Доманівки Валентина Чабанюк народилася під час Другої світової війни, пережила повоєнний голод, а в старшому віці знову зіткнулася з війною. На її скроні залишився слід від удару німецького солдата, якого вона зазнала ще немовлям.
Про окупацію, голод у повоєнні роки та життя під час повномасштабної війни Валентина розповіла кореспондентам Суспільного.
Народження під час війни та окупація Доманівки
Батьки Валентини Чабанюк одружилися у день початку німецько-радянської війни.
«Моя мама, коли ще була молодою дівчиною, жила в селі Ковбаня з батьками. Через село йшли цигани. Одна циганка підійшла до мами і каже, що ти вийдеш заміж тоді, коли велике горе буде», — розповідає Валентина.
«У моїх батьків було весілля 22 червня 1941 року. Якраз почалася війна. Із воєнкомата розносили повістки зразу на фронт».
Валентина зі своїми батьками. Суспільне Миколаїв/Олена Гнатенко
У серпні 1941 року Доманівку окупували німецько-румунські війська.
«Я народилася в селі Доманівка Одеської області 18 березня 1942 року у сім’ї пекарів. Тато і брати працювали на пекарні», — каже жінка.
За словами Валентини, саме через те, що родина пекла хліб для сіл, чоловіків не забрали на фронт.
«Коли зайшли німці в наше село, вони виганяли людей із хат і заставляли копати окопи», — говорить Валентина.
Родина Валентини. Суспільне Миколаїв/Олена Гнатенко
Німецькі військові зайняли більшу частину будинку її родини. Сімом людям довелося жити в нижній кімнаті, де стояла піч. На ній спали та пекли хліб.
Слід від удару, який залишився на все життя 
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google 
Про обставини свого поранення Валентина дізналася від тітки вже після війни.
«Я уже була така, що рачкувати почала. Вилізла аж у коридор. На зміну прийшли німці. Вони тільки зайшли в коридор, і один німець ударив мене в голову. І я тільки запищала і замовкла».
Валентина зі своїми тітками. Суспільне Миколаїв/Олена Гнатенко
Зі слів жінки, рідні думали, що вона не виживе. Однак бабуся забрала її та виходила. На скроні залишився слід від удару.
«І слід від війни цей я ношу 84 роки», — розповідає Валентина.
Валентина. Суспільне Миколаїв/Олена Гнатенко
Під час окупації постраждав і майбутній чоловік Валентини. За її словами, коли йому було п’ять років, він проник до будинку військових, щоб узяти шоколадку для єврейського хлопчика, якого його родина переховувала у своєму дворі.
«Вони його підвішали за ноги на гілляку. І тоді мама ходила просила, щоб пустили його, бо він нічого не зробив страшного», — пригадує жінка.
Примусова праця в Німеччині та повоєнний голод
Коли радянські війська почали звільняти територію України, батька Валентини разом із братом та іншими молодими чоловіками з Доманівки вивезли до Німеччини. Спочатку вони працювали в сільському господарстві, а згодом потрапили до концтабору.
Після звільнення полонених батька Валентини направили на відбудову заводу Карла Лібкнехта в Дніпропетровську, нині Дніпрі. Згодом до нього приїхали дружина та донька.
«Жили в холодних дерев’яних бараках. Їжі не вистачало, пухли від голоду. Тому ходили до залізничної станції. Збирали картоплю мерзлу, буряки. Що було, ми збирали, щоб тільки було що поїсти. Приходили додому. Мама розморожувала і пекла матаржаники», — розповідає Валентина.
Фото батька Валентини після концтабору на відбудові заводу у Дніпропетровську Суспільне Миколаїв/Олена Гнатенко 
Валентина з мамою у Дніпропетровську, 1947 рік Суспільне Миколаїв/Олена Гнатенко
У 1950-х роках родина повернулася до Доманівки. Там у Валентини народилися двоє братів. Пізніше вона навчалася, вийшла заміж і народила двох доньок. Після 40 років роботи жінка пішла на пенсію.
Життя під час повномасштабної війни
За словами Валентини, протягом життя вона сподівалася, що її діти та онуки не знатимуть війни й голоду.
«І коли моя старість прийшла уже, моє життя знову прийшло на цю кляту війну. Я ніколи не думала, що ця війна прийде разом із тими, які воювали пліч-о-пліч з нашими батьками. А тепер вони воюють проти нас».
Зі слів жінки, щодня вона молиться за українських військових і чекає, щоб вони повернулися додому живими.
«Ми переможемо у цій війні, і наші дітки, і наші внуки будуть жити», — каже Валентина.
Валентина зі своєю онукою. Суспільне Миколаїв/Олена Гнатенко
Попри пережите, Валентина Чабанюк говорить, що почувається щасливою завдяки своїй родині.
«Шрам на скроні нагадує про минуле, але теплі обійми рідних тримають сьогодні. Я щаслива, тому що в мене є дві доньки, внуки, правнуки. А це саме головне, що в мене є моя сім’я», — сказала Валентина Чабанюк.
