Начальник групи контролю бойового стресу 32-ї окремої артилерійської бригади 30-го корпусу морської піхоти Володимир під час АТО був мінометником. У 2022 році — навідником реактивної системи залпового вогню.
Про роботу військового психолога, психологічну допомогу бійцям під час війни та власний бойовий досвід Володимир розповів в інтерв’ю Суспільному.
— Чи є щось, що б ви хотіли, щоб суспільство зрозуміло про психологічні наслідки війни?
— Суспільство зараз не зовсім розуміє військових. Не зовсім розуміє, через що вони проходять, коли вони повертаються, десь треба терпіння, розуміння і в деяких моментах треба допомога. Це є основний такий момент, на що треба звернути увагу, бо люди, які пройшли бойовий досвід, вони вже інші. Вони вже не такі, які були раніше. І це треба розуміти.
— А ми як суспільство на сьогоднішній день готові до цього?
— Я думаю, що насправді це не має значення, готові чи не готові. Нам доведеться бути готовими, бо йде війна. Бо люди гинуть, захищають свою землю. То треба тому про це говорити. Треба більш цьому приділяти увагу. На мою думку, зараз недостатньо цього.
— Чому військові, особливо ті, хто служить на бойових позиціях, іноді не хочуть повертатися до цивільного життя, хоча чекають на зустріч із родиною?
— Чотири роки вже війна йде, то ми вже не служимо, ми вже живемо. Це вже стиль життя такий. Повертаючись додому, там вони стикаються з іншим світом, взагалі іншим світом, цивільне життя. І треба час на адаптацію, такий самий час, як на адаптацію до бойових дій і такий самий час на адаптацію до цивільного життя.
— Хто такий психолог в армії?
— Це людина, яка допомагає хлопцям в особовому складі справлятися з важкими моментами, з якими вони стикаються на війні. Допомагає на це дивитися по-іншому, справлятися з цим і стати сильнішими і кращими.
— Психологи в Україні не такі популярні, як, наприклад, у Європі. До цього є трошки таке «совкове» ставлення. Чи це змінюється?
— Це відлуння старого менталітету. Потроху це змінюється, зокрема зростає довіра до психологів. Бо дійсно є результати, є допомога. Якщо чоловік бачить результат, якщо це дійсно змінює його світогляд і він по-іншому ставиться до тих чи інших питань або проблем, і це йому допомагає, то потроху все зміниться.
— А як зробити так, щоб людина відкрилася вам і почала довіряти, особливо якщо йдеться про бійця, який щойно повернувся з позиції та постійно перебуває у стресі?
— Наші хлопці розуміють і знають, що я не просто теоретичний психолог, а людина, яка неодноразово пройшла через те саме, що й вони. Я прийшов у цю бригаду матросом і так само побував у всіх цих військових перипетіях. Я розумію це з власного досвіду, а крім того, маю теоретичні знання, які можна застосовувати на практиці. Тому вони ставляться до мене з більшою довірою.
— Тобто, в принципі, ви та людина, яка має моральне право сказати: «Друже, я тебе розумію».
— Так.
— Скажіть, пане Володимире, яка психологічна травма сьогодні найменш помітна, але вона, ну, така, поширена серед військових.
— Взагалі це посттравматичний стресовий розлад. Він проявляється з часом, не одразу. І дуже зараз багато проявляється тривожно-депресивних станів або розладів. Але наша робота зараз полягає в тому, щоби не допустити негативних наслідків бойового стресу.
— Зазвичай у який момент бійці розуміють, що їм потрібна допомога? Чи буває, що вони звертаються вже запізно?
— Ми всі різні, у кожного свій внутрішній світ, свій поріг стійкості та свої адаптаційні можливості. Коли військовослужбовець, боєць, побратим стикається з подією, яка підводить його до межі власних можливостей, він уже не розуміє, як упоратися з цим самостійно. Тоді вони звертаються особисто. Ми розмовляємо, вони розповідають, що відчувають і як сприймають те, що з ними відбувається. Далі ми вже працюємо в цьому напрямку. Часто спостерігаємо, як військові намагаються віджартовуватися й приховувати свої переживання за гумором, нерідко — чорним.
— Чи може гумор бути способом саморегуляції або, навпаки, втечею від травми?
— Гумор дуже допомагає на війні. Без гумору там узагалі дуже важко. Хлопці це розуміють і використовують. Але іноді за гумором можуть приховувати свій стан, бо не хочуть здаватися слабкими чи з якихось інших причин. Тоді переживання поступово накопичуються і згодом знаходять вихід.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google 
«На кожного військовослужбовця події впливають по-різному. Як я вже казав, ми всі індивідуальні, і в кожного свій поріг стійкості. Тому з кожним військовослужбовцем потрібно працювати індивідуально. Тут немає загальних шаблонів чи підходів, які однаково працюють для всіх. Ні, бо ми люди, а не роботи».
— Чи буває момент, коли думка «я впораюся сам, мені не потрібен психолог» стає небезпечною для людини?
— Так. Під час бойових дій люди переживають важкі моменти. Якщо вчасно з ними не пропрацювати пережите, воно може перейти на підсвідомий рівень і проявитися згодом. Це може призвести до посттравматичного стресового розладу. Такі випадки трапляються з військовими, які не хочуть здаватися слабкими. Зараз ще можна багато чого виправити, якщо вчасно помітити прояви та реакції на стрес. Наше першочергове завдання — надати оперативну психологічну допомогу. Якщо стається якась подія і командир повідомляє, що військовим важко, ми одразу виїжджаємо на місце й оцінюємо ситуацію: наскільки сильний бойовий стрес або чи є гостра реакція на стрес.
«Ми намагаємося стабілізувати стан військовослужбовця на місці. Якщо це вдається і він може далі виконувати завдання, це добре. Але глибина стресу буває різною. Трапляються випадки, коли стабілізувати психологічний стан на місці не вдається. Тоді ми евакуйовуємо військового до нашого пункту психологічної допомоги й працюємо з ним упродовж трьох днів. Після цього стає зрозуміло, чи відновився він і чи може повернутися до підрозділу, чи потребує медикаментозного лікування або допомоги лікаря-психіатра».
— За вашими спостереженнями як фахівця, чи багато військовослужбовців у вашій бригаді знають, як користуватися методами саморегуляції та надавати собі психологічну допомогу?
— Ми неодноразово проводили такі заняття з кожним підрозділом. Це також входить до наших обов’язків. Під час занять розповідали, що таке бойовий стрес, як він впливає на людину, як із ним боротися, які методи саморегуляції можна використовувати та в яких випадках.
Методів дуже багато, і вони різні. В одному випадку можна застосовувати один метод, в іншому — інший. Але з досвіду можу сказати, що теорія — це добре. Поки не зіткнешся з реаліями війни, до кінця не розумієш, як це працює. А коли вже стикаєшся, усе дуже швидко згадується і починає працювати на практиці.
— Чи чули ви відгуки від бійців про те, що під час певних ситуацій вони використовували ці методи саморегуляції?
— Звичайно. Після кожної події ми з офіцером приїжджаємо та проводимо дебрифінг. Це обов’язково. Він дозволяє вивільнити негативні емоції, які виникли в той момент, щоб вони не перейшли на підсвідомий рівень.
Після того як військові вивільняють ці емоції, вони розповідають, як усе відбувалося, що використовували, що робили, а чого не робили, які методи спрацювали, а які — ні. Багато хто говорить, що ці знання дуже допомогли їм у реальних бойових умовах.
— Як ви вважаєте, чи може психологічна допомога безпосередньо в бригаді — як превентивна робота, так і допомога після бойових подій, зокрема дебрифінги, — впливати на боєздатність підрозділу? Чи має бригада, яка залучає військових психологів із бойовим досвідом, більше шансів зберегти особовий склад психологічно стійким?
— У бригади, яка залучає до роботи військових психологів із бойовим досвідом, таких шансів більше. Чому? Тому що виконання будь-якого бойового завдання залежить від навченості, умінь і стану військовослужбовця. Якщо він має знання та вміння, але перебуває в негативному психологічному стані, результат виконання бойового завдання стає дуже сумнівним.
«Коли військові стикаються з важкими подіями, їм потрібно вчитися давати собі раду з пережитим. Адже після такого досвіду часто зникає бажання знову повертатися туди. І з цим потрібно працювати: допомагати військовим по-іншому дивитися на пережите, ставати стійкішими та знову продовжувати виконувати свою роботу».
— Мені здається, що для вас це не просто про роботу, не просто для галочки, скажімо так, в тому, що ви служите на цій посаді. Ви відчуваєте, що ви допомагаєте хлопцям і дівчатам?
— Ну, вони б вони не телефонували би. Звертаються. Так, звертаються по іншим по по різним причинам, але звертаються. От, дуже багато кажуть, щоб ніхто не знав.
— Розкажіть, будь ласка, як почалась ваша служба в Збройних силах України, бо знаю, що це було досить давно.
— В 2002 році по контракту служив. Теж брав участь у миротворчих операціях в Ліберії. Потім 14-й рік, мобілізація 2014-15 рік, 2016-2018 — і повномасштабно з 22-го спочатку я в цій бригаді.
— Ви згадали про вашу участь в миротворчій місії. Чи могли ви тоді в 2002 році уявити собі, що вам доведеться воювати на території своєї держави?
— Ні, звісно. Ми там разом були з росіянами, а зараз ми вже вороги, то не можна було уявити таке собі.
— А як в 2014-му році відреагували на вторгнення Росії в Україну?
— У 14-му році було: дивився телевізор, слухав радіо, не міг зрозуміти, бо дуже було багато різної інформації. Я вирішив це все перевірити особисто. Потрапив в 25-ту бригаду, брали участь в Авдіївці, там все побачив на власні очі. То зрозумів, що це так просто не скінчиться і буде ще довго продовжуватись.
— Ви тоді служили мінометником?
— Так, був командиром мінометного розрахунку. Згодом, повернувшись до Збройних сил, брали участь у звільненні Правобережжя та Херсонщини. Я приїхав до Одеси й намагався потрапити до Миколаєва. Але транспорт до Миколаєва вже не ходив, тому я вирішив піти в РТЦК в Одесі й потрапити до якоїсь військової частини. Просився тільки на херсонський напрямок.
«Так сталося, що я опинився в 32-му окремому артилерійському полку. На той час це ще був реактивний артилерійський полк. Мене туди привезли. Я сказав, що артилерист, маю бойовий досвід. Мені відповіли: «Завтра їдемо». Але ніхто не сказав, що це артилерійська бригада. Приїхав я туди вночі. Стоїть вантажівка метрів за 15, і мені кажуть: «Приймай свій міномет». Я кажу: «Та ти здурів! Що ти? Це ж машина!» А мені відповідають: «Та нічого, ти розберешся». Отак усе й почалося. Звідти — на Миколаїв і відразу на виконання завдання, на позицію».
— Машина це «Ураган» був?
— Так, «Ураган». До того моменту я його бачив тільки на картинках.
— Ви одразу були навідником?
— Так, я навідником, бо у мене був досвід командира. Артилерія, вона дуже схожа, наведення дуже схоже. Там є декілька моментів різних, але це я все вже опанував вже на вогневій позиції.
— Якщо говорити безпосередньо про Херсонську операцію та звільнення Херсонщини, то для нас, цивільних, які спостерігали за подіями через новини та соцмережі, це відбувалося досить швидко. А як усе було для вас, учасника тих подій? Чи здавалася операція швидкою? Можливо, щось особливо запам’яталося?
— Херсонська операція почалася з Чорнобаївки. Ми брали участь у всіх ударах по ній нашими бойовими машинами. Скільки там було загальновідомих ударів? П’ятнадцять. А ми туди щоночі сипали. За їхніми розрахунками, ми не мали діставати до Чорнобаївки, але ми виїжджали дуже близько й діставали. Вони не могли зрозуміти, як нам це вдавалося.
«Там уже була наша піхота. З одного боку, хлопці дуже раділи, коли ми приїжджали, адже коли працювала наша машина, це була міць. Це дуже сильно їх мотивувало. З іншого боку, вони нас не дуже любили, бо ми були гучні й помітні, тож привертали до себе багато уваги з того боку. Ціль за ціллю, ціль за ціллю. І, мабуть, це зіграло свою роль, бо на той час ми знищили там дуже багато їхньої техніки та сил».
— Далі, я так розумію, ви для себе самостійно прийняли рішення трошки змінити свій напрямок служби і долучитись до психологічної підтримки військових?
— Я маю психологічну освіту, закінчив Херсонський державний університет. Роботи було дуже багато і на той на на початок війни хлопці почали потроху здавати, бо відпочинку немає, постійний стрес. Я їх начал підтримувати психологічно, почав навчати, як до цього ставитися, як реагувати, як займатися саморегуляцією. І це побачили командири і кажуть: «Та ти хто взагалі?» Говорю: «Психолог». А хочеш, говорить, у нас є з посади, на той час була посада психолог дивізіону.
— У вас є мрія?
— Так. Хочу купити яхту і поплисти.
— Це ваші плани після перемоги?
— Так, на перемогу, звісно. Хочеться щось такого великого, вільного.
— А це буде Чорне море чи Азовське?
— Я думаю, що це буде океан.
Читати ще На суходолі та у воді: як бійці 36 бригади морської піхоти долали смугу перешкод
Читати ще Українські захисники вдруге доставили 4 тонни продуктів в окуповані Олешки
