Ветеран Андрій Міхов дістав важке поранення 30 березня 2023 року на межі Донецької та Луганської областей. Військовослужбовець чотири дні був непритомним у лікарні. Після низки операцій чоловік пересувається на кріслі колісному і живе у Миколаєві.
Про свій шлях до реабілітації Андрій розповів кореспондентам Суспільного.
Родом чоловік з Білгород-Дністровського, що на Одещині. З 2014 року служив строкову в Миколаєві. У 2022 році мобілізувався у ЗСУ. Розповідає, дістав поранення 30 березня 2023 року, повертаючись із позиції. Що сталося того дня, він дізнався від побратимів.
"Я цього, по суті, і не бачив навіть, але я почув біля машини недалеко вибух. Я так зрозумів, що це прилетіла міна. І водій через це втратив контроль над рухом і, мабуть, ліворуч-праворуч крутанув — і все, і нашу машину ось так ось. Я не знаю, ззаду їхали інші хлопці і кажуть, що рази три-чотири нас у повітрі просто перекинуло тією машиною. Водій, на жаль, не вижив. У мене роздроблений перелом шиї, розбита голова, купа травм загалом", — говорить Андрій.
Подружжя Андрія та Анастасії. Суспільне Миколаїв/Юлія Голокоз
Спочатку військового доправили до Краматорська, згодом — до Дніпра. У важкому стані його евакуювали до Києва, а після операції чоловік лікувався у Львові.
"Перше враження було, коли я почув голос (свій — ред.). Я спочатку, мені доктор мій каже: "Кажи". А я їй кажу: "А що казати?" І в цей час я чую свій голос нарешті. І в мене перші емоції: "Ні*** собі. Я себе чую", — говорить чоловік.
"Мені колись уже сказали, що ходити я не зможу. Це в мене вже до кінця життя. Я уже, можна сказати, з того часу сам себе налаштував на це".
Андрій пересувається на кріслі колісному.
Андрій у лікарні після поранення Особистий архів Андрія 
Чоловік у госпіталі Особистий архів Андрія
Андрій був стрільцем у 66-й окремій механізованій бригаді імені князя Мстислава Хороброго. Виконував бойові завдання на межі Донецької та Луганської областей.
"З моменту старої моєї служби, я взагалі був на посаді командир машини БТР 70-го і навідник, загалом для мене що гранатомет, що кулемет, що автомат для мене новеньким це нічого не було", — каже чоловік.
Андрій Міхов. Суспільне Миколаїв/Юлія Голокоз
Андрій згадує свій перший вихід на позицію.
"Нас уже посадили в машину зранку, о 5:00 ранку, вже відвезли ближче до позицій. Ось це нульовий рубіж, про який я казав. Загалом нас там висадили і треба було два кілометри потім ще спускатися з гірки в урвище і по низу потихеньку йти. Буквально, я не знаю, чи відійшли ми метрів 300-400 вже, я так зрозумів, то були снаряди АГСу", — говорить Андрій.
"Це моє перше враження було, коли вперше падаєш на землю, намагаєшся якось сховатися, а сховатися нічим. Ти сам себе руками перекриваєш, а воно ж ніякого толку. І перша думка у голові: "Ну все, перший день і зараз перший же день, напевно, буде останній". 
Андрій під час служби Особистий архів Андрія 
Чоловік під час служби Особистий архів Андрія
У цивільному житті працював на залізниці. Після початку повномасштабного вторгнення вирішив доєднатися до ЗСУ. Каже, з дитинства мріяв бути військовим.
"У голові так, одразу пробігла думка: "Мені треба їхати". Треба їхати, треба їхати у свою частину сюди до Миколаєва з Одеси. А підсвідомість говорить про інше. Маю трьох дітей. Я ніби сиджу і думаю: блін, а куди я зараз поїду? Я зараз кину дітей і буде незрозумілість. Страшно було. Ну, нічого, цей страх проходить", — розповідає чоловік.
Після низки операцій родина оселила у Миколаєві. Ветеран пересувається на кріслі колісному.
Анастасія, дружина Андрія, каже, про його поранення дізналася не одразу.
"Набираю Андрія, виклик іде, слухавку ніхто не бере. Я так всю ніч набираю, виклик іде, нуль (реакції — ред.). Потім пишу йому есемеску, що: "Андрій, що трапилось? Вийдеш на зв’язок, будь ласка, зв’яжись зі мною, я ж переживаю". Першого квітня я йому написала, що: "Якщо це такий в тебе жарт, то взагалі не смішно". Я вже якось себе налаштовувала, може не все так страшно. Потім почала його шукати по госпіталях".
Анастасія каже, через медсестру з Дніпра дізналася: Андрій живий, але у важкому стані. Життя їхньої родини змінилося: вони вчаться жити по-новому, говорить жінка.
"Шукаємо локації, де можемо разом провести час. Буквально минулі вихідні їздили на річку. Стараємося жити з цим і звикати до цього, тому що нічого не зміниш, а жити далі треба", — говорить Анастасія.
Андрій після поранення з родиною Особистий архів Андрія 
Чоловік з донькою Особистий архів Андрія
Для підтримки фізичної форми Андрій тренується вдома або на інклюзивному майданчику. Найбільша підтримка для нього, каже чоловік, — дружина та троє дітей.
"Моя сім'я, мої діти — це, можна сказати, моя опора, яка мені ніби й давала напрям жити і не здаватися. Куди вони без мене, і куди я без них?"
"Зробили, дякую, інклюзивний майданчик і там є тренажери, в яких можна займатися. Вдома займатись теж можу, навіть займаюся. Гумки розтягую і гантелі. Тож спорт — це життя. А для мене зараз рух — це і життя, і спорт, і все це для мене", — каже чоловік.
