Речниця ДСНС у Миколаївській області Ілляна Пацюк завершила 27-річну службу й вийшла на пенсію. За цей час вона подолала шлях від працівниці пожежної охорони до речниці служби.Працювала під час повномасштабної війни, розповідала про роботу рятувальників та виїжджала на місця надзвичайних ситуацій. Тепер планує більше приділяти час родині й садівництву.
Про зміну напрямів роботи служби, перші дні повномасштабного вторгнення РФ та плани після звільнення речниця ДСНС у відставці Ілляна Пацюк розповіла кореспондентам Суспільного.
27 років служби та вихід на пенсію
Однією з причин виходу на пенсію вона називає стан здоров’я. За її словами, постійно працювати в режимі 24/7 їй стало складніше.
«Але це не основний аргумент. Я знайшла для себе хобі, в якому хочу себе реалізувати надалі. Це в цивільному житті. Я протягом року розвідувала ґрунт, чи воно моє. Це садівництво, пов’язане з рослинами. Я бачу там натхнення і бачу, що це мені дуже до душі. І тому я вибрала саме цю сферу. Надалі буду розвиватися в цьому», — говорить колишня речниця.
«Мені, безумовно, треба буде вчитись, здобувати досвід. Поки ще я на своїй території, скажімо так, опановую цю майстерність. Маю амбіційні плани на себе і на цю сферу».
Ексречниця ДСНС у Миколаївській області Ілляна Пацюк. Суспільне Миколаїв/Юлія Філімон
За словами Ілляни, найбільше після завершення служби вона сумуватиме за колективом.
«До ритму підлаштуватися мені неважко. Я людина активна і знайти собі застосування в цивільному житті точно зможу», — каже жінка.
«Найбільше, як від стресів, від горя, від того, що я несу в маси останні п’ять років, більш за все саме таку інформацію. Від цього я і хочу відпочити».
Пацюк говорить, що остаточне усвідомлення завершення служби прийшло після отримання наказу про звільнення з лав ДСНС.
«Найбільше, напевно, фраза «з правом носіння форменого одягу» мене так зворушила. Пробило мене трішки на сльозу, але все в житті змінюється. Змінююсь я, змінюються обставини. Я це сприймаю спокійно», — поділилася Ілляна.
Ілляна Пацюк під час роботи. З архіву ГУ ДСНС у Миколаївській області
Після звільнення Ілляна Пацюк хоче змінити щоденний ритм — більше часу приділяти родині, а частину часу залишити для себе.
«Я думаю, природа, якщо вона — природа моя, неспокійна, то мій графік буде просто поділений на робочий час і час, який я хочу провести зі своїми рідними, з сім’єю, і виділяти його все ж таки більше. Крім того, я хочу розвиватись, і в мене було таке велике бажання вивчити англійську мову, може, нарешті вже», — розповідає речниця у відставці.
«Тим паче, досвід журналістики показав, яка це велика прогалина. Коли приїжджали дуже багато іноземних журналістів, іноді навіть соромно, що ти не знаєш мови, хоча б англійської однієї, щоб спілкуватись вільно. Це б розв’язало такий бар’єр мовний. Тим паче, я люблю подорожувати. Мова тут також потрібна. Звісно, буде гід, буде людина, яка тобі допоможе, є перекладач, є гаджети. Але говорити вільно, дуже сподіваюсь, що це мені вдасться. Напевно, це найамбітніше і найскладніше для мене завдання».
З пожежної охорони — до пресслужби ДСНС
У свій перший робочий день 27 років тому Ілляна Пацюк прийшла в пожежну охорону. Зізнається: тоді, як цивільна й молода дівчина, почувалася спантеличено.
«Ми дуже відрізнялися і ззовні, маю на увазі колір одягу, штатна чисельність набагато менша, але я виросла в родині пожежників. Мої тато і мама також служили в пожежній охороні, тому для мене це не було новинкою, але, як усе нове, трішки лякає. Тим паче, я прийшла на посаду: спочатку виховна робота, а потім психологія, бо за освітою я психолог», — пригадує жінка.
Ілляна у формі пожежної охорони з двома собаками. З архіву ГУ ДСНС у Миколаївській області
За словами Пацюк, робота з людьми не викликала у неї труднощів. Водночас на початку служби вона мала долати віковий бар’єр, адже була молодшою за багатьох колег та людей, яким надавала психологічну допомогу.
«І я скажу, було дуже якось комфортно. У нас інтелігентні, розумні люди працюють — і це незмінно вже 27 років. Люблю цю громаду, можу так сказати. Люблю це середовище, в якому я стільки років і виховувала себе, і надавала допомогу як своїм співробітникам-рятувальникам, спочатку психологічну, потім висвітлювала події, які в нашій службі відбувалися з початку війни в усій державі і в регіоні, то так змінювалась часом я, змінювалось все навколо мене, і в такому симбіозі моя служба і тривала».
Ілляна Пацюк разом зі своєю колегою тримають нагороди. З архіву ГУ ДСНС у Миколаївській області
Зі слів Ілляни, раніше навіть не думала, що працюватиме в цій сфері. Вона бачила, скільки часу пожежники віддають службі та як мало його залишається для родини.
«І так склалося, що, коли я закінчила навчання в інституті, тато запропонував мені, напевно, в слушний момент. І добре, кажу: «Я спробую. Вдасться, то тоді, напевно, це буде справа всього мого життя». Так і сталося. Я обрала пожежну охорону і відчула себе там як своя», — каже жінка.
Як змінилася робота ДСНС за 27 років
За словами Ілляни Пацюк, на початку її служби пожежна охорона переважно гасила пожеж і провадила превентивну діяльність. Втім, за 27 років масштаби й кількість функцій у системі ДСНС суттєво зросли.
«Так, внутрішні процеси, робота з особовим складом, психологічна підтримка. До речі, психологічна служба тоді тільки ставала на ноги, і мені довелося на перших виїздах спробувати, як це працювати кризовим психологом. Непроста справа, вам скажу, треба мати багато знань, витримки. Це дуже допомагає, як і в звичайному житті, і так само це допомагає потім іти по кар’єрі, рухатись, а в пресслужбі, взагалі, ця якість, як мені здається, повинна бути у кожного», — говорить колишня речниця ДСНС.
«Перше — чути людей, чути себе, відчувати, що ти можеш зробити дещо корисне і для соціуму, в якому працюєш, і для людей узагалі. Напевно, так мінялась і я. Але, якщо дивитися після реорганізації, що в нас з’явилися такі функції, як розмінування, водолазні роботи, у нас немає авіації, але взагалі в службі є і авіація. Якщо хімічна також складова, дуже багато напрямів, які не мали на початку створення саме пожежної охорони».
Ілляна з рятівниками. З архіву ГУ ДСНС у Миколаївській області
За словами експосадовиці, робота в пресслужбі стала різноплановою. Щодня доводиться співпрацювати з різними фахівцями — від рятувальників і піротехніків до хіміків та медиків. А це вимагає постійного навчання й нових навичок.
Зі слів Ілляни, найскладнішим завданням під час роботи було зберегти внутрішній ресурс, аби об’єктивно висвітлювати події.
«Я, наприклад, людина емпатична, дуже чуттєва, і тримати себе в руках буває дуже складно. Може пробити на сльозу, можуть навіть трястися руки. Я відчуваю біль за інших людей, коли реально картинка зараз у період війни буває така, що це жах, який ти всередині переживаєш. І налаштуватися на ефір — особливо, якщо це прямий ефір, а не запис — треба хвилина, секунди, щоб вдихнути, видихнути. Є в мене свої декілька вправ, які я можу зробити, але все одно відчувається, я це бачу в ефірах. Мої очі мене видають», — розповідає Пацюк.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google 
Ілляна Пацюк фотографує пошкоджену будівлю. З архіву ГУ ДСНС у Миколаївській області
Ілляна каже: плюс ДСНС у тому, що тут завжди намагаються надавати лише повністю перевірену та підтверджену інформацію.
«І більш за все це стосується, коли ми говоримо про загиблих або постраждалих. Люди, які чекають новин від ЗМІ, можливо, перебувають десь не в цьому місці, знають, що це, можливо, будинок їх або люди можуть там перебувати, їм знайомі або близькі. І треба бути дуже тактовним. Краще сказати пізніше, погані новини, коли ти вже переконався, що саме відбувається так. Тобто ось ця об’єктивність і є запорукою того, що важко іноді викладати новини».
Ілляна Пацюк знімає роботу рятівників у багатоповерховому будинку. З архіву ГУ ДСНС у Миколаївській області
Робота речниці, за її словами, потребує не лише комунікаційних навичок.
«Речниця — це не тільки, як багато говорять, говоряща голова. Це і фотограф, це і журналіст, це і монтажер. І людина, яка працює зараз із фотоапаратом, знімає фото і відео, і потім тут же його монтує, пише тексти. Тобто це така посада, яка все це в собі поєднує», — ділиться Ілляна.
Окрім того, бути речницею — це постійно комунікувати. Протягом години різні дзвінки: від постраждалих та їхніх рідних до журналістів і перехожих, які сприймають у тобі насамперед рятувальника, говорить Пацюк.
«Треба знайти їм потрібні слова, а дуже часто доводиться працювати навіть як психолог. Коли ти відчуваєш чужий біль, бачиш, що на твоїх очах людина потребує допомоги, просто людського слова, підтримки або навіть мовчки, нічого не говорячи, підтримати її очима, навіть кивати просто головою — це також допомога. І ця посада якраз про те, що людина в соціумі в комунікації постійній, незалежно від настрою, від самопочуття, такий багаж усіх обов’язків, скажімо так, незалежно від твого внутрішнього стану».
Перший день повномасштабного вторгнення
24 лютого для Ілляни Пацюк мало розпочатися як день народження її сина. О шостій ранку вона чекала на доставку кульок і святкового торта.
«В мене з вікна видно залізничний вокзал, то на свої очі я побачила. І скажу: мозок не сприймав ситуацію цю адекватно. Воно наче в мультику відчувалося. Наче це відбувається не тут, не зараз і не з тобою. Тому сказати, що це була паніка, — ні. Сказати, що це було хвилювання — так. Я подумала вперше, як же я буду вітати сина з днем народження в такий знаковий для всієї країни день. Але не встигла».
Того дня працівники ДСНС зібралися у Головному управлінні та перерозподілили обов’язки. Ілляна говорить, що для них, як і для всієї країни, це був новий досвід роботи в умовах повномасштабної війни.
«Але скажу, що всі люди, які повинні були доставити нам в цей день кульки, торт, то приїхали своєчасно. І чоловік привітав уже моїх дітей і родину вже телефоном. Відчуття змішані, відчуття тривоги, напевно, — воно найбільше. Нерозуміння, що відбувається, та, напевно, я віддавала собі, такий скажімо, відлік, чи як, що це війна. Бо я бачила, скільки відпрацьовували евакуацій по школах, скільки ми робили як Державна служба України з надзвичайних ситуацій різних підготувань, пов’язаних саме з війною, то в голові спрацював такий механізм, напевно, це воно», — згадує колишня речниця ДСНС.
Колишня речниця ДСНС Миколаївщини Ілляна Пацюк на місці російського обстрілу житлового будинку. З архіву ГУ ДСНС у Миколаївській області
Зі слів Ілляни Пацюк, найстрашнішим був перший тиждень повномасштабної війни.
«Коли ти ще сприймаєш все ж таки, що це відбувається не зі мною, не з нами. Доведеться миритися з реальністю», — розповідає Ілляна.
За словами Пацюк, усвідомлення війни остаточно прийшло під час першого виїзду з піротехнічною групою за межі Миколаєва.
«Ми приїхали на розмінування і побачили розбиту ворожу колону. Це був БТР із Z буквою. Я побачила тіла загиблих росіян, побачила їхні речі. І тоді вже це в голові спрацювало — блоки всі знялися. Це війна, це відбувається зі мною, це відбувається з усіма нами».
«Слухати небо»: робота під час обстрілів
Ілляна розповідає, що з початком повномасштабної війни змінився і темп роботи комунікаційників ДСНС. Інформацію, фото та відео потрібно було готувати й поширювати значно швидше. Водночас до роботи додалася ще одна важлива складова — безпека.
«Є ті об’єкти, які доводиться зараз гасити. Я говорю про торговельні центри, склади — прилітає не один, а багато дронів з інтервалами, то додалась вона більш суттєва. Тому що паузи короткі, і у нас, там чотири, іноді менше хвилин на те, щоб зібрати техніку, зібрати людей, бо буде повторний обстріл, можливо. Атака «шахедами» найчастіше», — каже жінка.
«Тому темп не полишає всю війну, тим паче, ми бачимо, як реально швидко все потрапляє в соцмережі, і хочеться бути правдивим джерелом для кожного читача. Одним з перших донести те, що їм на цей момент треба знати. Звісно, ще є такий аспект — це кількість людей, які залучені до ліквідації. Безпекова складова вимагає нових правил. Важко носити бронежилети, каску довго. Ну, напевно, хоч і загартовані вже роками. Але тривале перебування, я по собі суджу, що тіло, відчуває. Відчуває втому, відчуває, що не така вже й юна».
У перші два місяці після початку повномасштабного вторгнення Ілляна майже постійно перебувала на роботі. Вона виїжджала разом із підрозділами, зокрема з піротехнічними групами, та рідко бачила родину.
«Графік мій дуже змінився. Я мало бачила родину. Це найбільше, чого не вистачало. Фізично я не відчувала виснаження. Я не знаю, як кожен це скаже. Напевно, це працював адреналін. Скільки він міг працювати, я не скажу. Тому що коли були такі паузи, ми більше, в переважній більшості — спали», — згадує Ілляна Пацюк.
Колишня речниця ГУ ДСНС у Миколаївській області Ілляна Пацюк. З архіву ГУ ДСНС у Миколаївській області
Окремим джерелом тривоги для Ілляни стали удари артилерії «Піон» та ракет «Онікс».
«Це так було раптово, дуже швидко і куди попало. То, напевно, стали дивитися вліво-вправо, де є заглиблення, якщо почую звук, щоб мати хоча б якусь секунду, щоб мати укриття. Ну, такі думки проскакували завжди».
За словами Ілляни Пацюк, навіть поза чергуванням її не полишала тривога за своїх колег. Особливо після початку обстрілів касетними боєприпасами — вона розуміла, що в разі небезпеки не зможе швидко прийти їм на допомогу, якщо не перебуває поруч.
«І це хвилювання, знаєте, воно пов’язане. Краще бути самому на цьому місці, ніж знати, що там працюють, наприклад, одна або дві людини твоїх підлеглих, і їм є загроза. Не знати, що з ними, — це також тривога, яка накопичується. Тому дуже часто я обирала, що або я, або мій заступник виїжджали на більш складні ситуації. Потім ми бачимо, що втома бере своє», — ділиться колишня речниця ДСНС.
«І відділ зі ЗМІ наш, в принципі, хто як чергує в переважній більшості, так і виїжджали. Якщо щось масштабне, то обов’язково повинен бути керівник підрозділу або його заступник. Так, в принципі, ми свою роботу і налагодили».
Ілляна Пацюк зі своїми колегами. З архіву ГУ ДСНС у Миколаївській області
Пацюк розповідає, що рятувальники в Очакові використовували вислів «слухати небо» через постійні загрози ударів, зокрема FPV-дронами.
«Напевно, я не помилюся, якщо скажу — міста Миколаїв і Очаків, найбільш — в Миколаєві — Корабельний район, на собі так відчули вплив будь-якого виду озброєння. І саме рятувальники сказали: «Ми слухаємо небо». Ця звичка для кожного зараз, і мешканця, також важлива. Інтуїція або передчуття. Я не скажу, що дуже довіряю таким емоціям, такому внутрішньому голосу, але десь він все ж таки допомагає бути більш обережним, відчувати ситуацію і думати, які можуть бути наслідки», — розповідає Ілляна.
«І скажу ще — уважність до звуків. У нас працюють рації: коли на відстані, я завжди слухаю сигнал, тому що це може бути «у вас дві хвилини на евакуацію» — така команда. Всі забираємо техніку, людей, треба подивитися навколо себе, де ще є люди, які можуть не почути, треба штовхнути чи сказати, чи прокричати, покликати людей, щоб вчасно разом із технікою евакуюватись».
Найскладніші виїзди та психологічне навантаження
Серед подій, які найбільше запам’яталися Ілляні Пацюк за роки роботи, — вибух газу на вулиці Лазурній у Миколаєві. Каже, такого масштабу надзвичайної ситуації раніше у своїй практиці не бачила.
«А з початком війни ці ситуації траплялися дуже часто, поцілили з початку війни в житловий сектор також дуже часто. І затяжні такі, знаєте, виснажливі ночі, особливо це ж відбувалося вночі, якщо пам’ятаєте, ракети С-300, ті самі «Калібри», вони вражають так приміщення, що це може бути розбите не тільки до цоколя, а ще й підвальні приміщення зруйновані», — говорить жінка.
Ілляна Пацюк на місці надзвичайної З архіву ГУ ДСНС у Миколаївській області
Зі слів Ілляни, найбільше морально виснажують затяжні ситуації, коли потрібно довго працювати, знаючи, що поруч перебувають люди, які потребують допомоги.
«Дуже просиш, щоб вони були живими, то це робота на виснаження для кожного, як і для рятувальників, так і для будь-якої людини, яка працює в цей момент на надзвичайних ситуаціях, масштаб і проміжок часу».
Ілляна розповідає, що одна з подій настільки вразила її, що після неї протягом двох тижнів вона мала проблеми з мовленням.
«Була така ситуація, коли в мене сльоза майже не пробивалася. Знаєте, я взагалі людина тонкосльоза. Я скажу, це був березень. Не буду повністю описувати, але я була настільки вражена масштабом, що два тижні після цієї події я заїкалася. Я думала, що моя професійна кар’єра на тому і завершиться, бо говорити великими реченнями мені не вдавалось», — згадує ексречниця ДСНС.
«Я говорила короткими фразами: те, що треба, — була комунікація зі ЗМІ. Ми записували короткими фразами, потім різали. Іноді треба було писати текст від руки, я його друкувала, щоб просто прочитати. Мені не вдавалось це».
Ілляна тримає фотоапарат. З архіву ГУ ДСНС у Миколаївській області
Зі слів Ілляни Пацюк, після цього вона самостійно шукала спосіб впоратися з пережитим.
«Психологічно, напевно, то був якийсь надлом, але потім я подумала, як вибити цей клин із себе, і подивилась фільм «Хлопчик у смугастій піжамі». Мені треба було б пробити в собі емоцію, яка в мені законсервувалася, скажімо так. Такий психологічний прийом я для себе застосувала. Так, я подивилась цей фільм і нарешті з’явилися сльози. І з часом я змогла побороти в собі цю таку, я б сказала, психологічну травму», — розповідає жінка.
Колишня речниця ГУ ДСНС у Миколаївській області Ілляна Пацюк під час інтер’ю. З архіву ГУ ДСНС у Миколаївській області
Пацюк також говорить про довготривалий уплив побаченого під час війни:
«Ніхто з нас повністю не одужає від цієї війни. Мені здається, навіть той, хто не бачив це своїми очима, а бачив через ЗМІ в інтернеті. Він має в собі почуття, яке буде тригерити його все життя. Як мене, то точно. Тригерити будуть руїни. Я їх, напевно, якщо побачу якийсь кадр, згадаю, звідки він. Кожен — свій або своїх підлеглих — відео або фотографії, які ми робили. Навіть в інших регіонах є такі фото, які я навіть автора згадаю, де це було знято і ким».
Що для Ілляни Пацюк означає професія рятувальника
За роки роботи Ілляна бачила, як різні люди по-різному реагують на надзвичайні ситуації. Одні під час ліквідації наслідків стають більш різкими та конкретними, інші реагують інакше.
«Тобто людина так реагує на стрес, хоча з досвідом я теж інакше дивлюся на це все. Мені простіше дивитися через камеру. Скажу, що деякий відсоток отримує саме вона. Якщо я дивлюся в об’єктив — це такий мій блок від стресу, який відбувається. Напевно, люблю рятувальників взагалі через те, що вже стільки років, пліч-о-пліч, у мене немає жодної образи ні на кого. Хоча, скажемо так, ми такі буваємо вимогливі. До того, щоб влізти їм в ситуацію, щоб відзняти саме цей момент. Може, навіть іноді здається, що ми заважаємо. Але ти з такими пристрастями робиш цю роботу, що забуваєш про цю межу», — ділиться Пацюк.
«Рятувальники всі різні, скажімо, на весь наш гарнізон є складні люди для сприйняття, але скажу: найкраща професія у світі — вважала, вважаю і буду вважати так».
Ілляна Пацюк разом із рятувальником та службовим собакою. З архіву ГУ ДСНС у Миколаївській області
На думку Ілляни, для роботи рятувальника важливі небайдужість до чужого горя, емпатія та професіоналізм.
«Якщо людина з черствою натурою буде професіоналом, можливо, їй вдасться, але я не спостерігала. Але професіоналізм — запорука того, що допомога прийде вчасно. Крім того, цей колектив, в якому працюють рятувальники, — це командна робота. Це дуже важливо — не бути одинаком у цій роботі», — розповідає Пацюк.
«Оскільки результат буде лише коли будуть працювати злагоджено, і колись була така фраза, в мене навіть стаття так називалася: «Злагоджений механізм». Шаблонно, але це правда. Кожен ґвинтик робить свою роботу. І тоді буде гарний результат».
Спогад, який Пацюк називає позитивним
Серед позитивних спогадів за роки роботи Пацюк згадує великий захід «Запобігти. Врятувати. Допомогти». Тоді на вулиці Соборній виставили багато техніки, а захід відвідали тисячі людей.
«Було понад 10–20 тисяч людей. Я відчувала таке виснаження і радість. Оце почуття мені дуже подобається, коли ти зробив усе, що хотів від себе, і людям зробив стільки користі, радості. І я це читала в соціальних мережах потім, скільки було слів подяки. Тобто оце відчуття такого, як крила, знаєте, ще одного».
